Читати книгу - "Руйнівниця фортець, Марчін Швьонтковський"

Вона не могла більше слухати. Вона могла чути – зрештою, сама вела розмови – але її не хвилювало те, що їй говорили. Крім того, вона ніколи не звертала особливої ​​уваги на інших людей, завжди йшла своїми шляхами – але тепер зрозуміла, що інших шляхів не було. Але оскільки Катаріна все ще була людиною, неважливе змішувалося з суттєвим – її власні цілі з абстрактними цілями. Тому вона з нетерпінням вирушила до Гейдельберга — бо все ще підсвідомо відчувала, що падіння міста — це ключ до її майбутнього, що чомусь вона мусить подолати цю перешкоду, хоча водночас їй здавалося, ніби саме це майбутнє втратило будь-яке значення.

А перед дівчина знову почувалася страшенно самотньою, як і в перші дні подорожі до Лейдена. За цей час вона знайшла невеличку жменьку друзів і союзників, які змусили її відчути, що цінують і відносно розуміють її, але раптом, в один момент, їй більше не було що їм сказати. З цією не надто заспокійливою думкою Катаріна повернулася до табору. Коли вона лежала на холодній землі, загорнувшись у попону і ковдру, вона думала, що тепер їй буде важко продовжувати жити далі.

Наступного ранку вони знову вирушили вдосвіта. І Катаріна, і Еркісія мовчали, як і їхній ескорт, пригнічені після битви, у якій була знищена більшість їхніх кавалерійських сил. Тож вони їхали мовчки, прислухаючись до фуркання коней і щебетання птахів, які будували нові гнізда на гілках тополь, повз які вони проїжджали. Вони зустрічали в основному купців, які прямували в протилежному напрямку, до колишньої внутрішньої частини Ковпака, шукаючи можливості для ведення справ. Звістка про зникнення бар'єра вже облетіла околицю.

– Знаєш, – сказав Еркісія, проїхавши десяток миль. – Я вчора багато мислив і роздумував, чи можу я бути тобі ще корисним.

– Ти хочеш піти? - запитала дівчина, повертаючи голову до іспанця. З одного боку, їй було байдуже, з іншого – десь глибоко всередині вона відчула укол паніки.

– Ні, ні. – Він задумливо похитав головою. – Я не це маю на увазі. Скоріше, те, що, прочитавши цю книгу, ти стала набагато сильнішою за мене; я нічому тебе не зможу навчити тебе в плані прецизій. До речі, - йому раптом щось спало на думку – що саме ти зробила з книжкою?

– Я залишила її на полиці.

Ось це його повністю шокувало. Домініканець дивився на неї, як зачарований, високо піднявши брови.

– Ти залишила її… на полиці?

– Ну, а що я мала з нею зробити, під спідницю засунути?

Еркісія широко розплющив очі. Він не міг повірити в те, що чує. Як людина, яка витратила більшу частину свого життя на збирання безцінних текстів і була вихована в культі постійного прагнення до більшої могутності, він аж ніяк не міг цього зрозуміти. Це ж найпотужніший артефакт, про який коли-небудь чув світ: а вона залишила його на полиці!

– А якщо її хтось забере?

– Чому це хтось мав би? Адже про цю книгу майже ніхто не знає. Лежала там собі вже рік, то нехай ще рік полежить. Крім того, я не знаю, чи хтось, крім мене, міг би її прочитати.

Іспанець похитав головою, ніби намагаючись подолати шок.

– Ну... нехай. Повертаючись до моїх роздумів, — він змінив тему, не знаючи, що сказати, — я подумав, що хоча і не можу тебе нічому навчити, все одно можу дати тобі пораду й допомогу, якщо ти цього хочеш. І я хотів би почати з історії.

– То розповідай, – відповіла Катаріна, намагаючись приховати нудьгу й втому.

– Ця легенда походить із часів хрестових походів. Я вперше почув це в загальній спальні домініканців в Саламанці, де її поширювали як єретичну історію, згадуючи, що вона суворо заборонена і її розповсюдження карається батогами, тому, звичайно, підлітки-послушники розповідали її з розчервонілими обличчями, коли могли. З часом я зрозумів, що насправді все це дуже цікаво. У ній розповідалося про Лангедок, країну, повну чарівних чудес, зловісних створінь і, перш за все, цілого пантеону єресей. А звучить вона так:

"Жив-був альбігоєць на ім’я Симон з Фуа. Він виріс у маленькому селі в Піренеях, де про війни та грабежі лише чули, а люди жили в злагоді, підтримуючи один одного в дусі Христа. Коли до них прийшли досконалі, тобто катарські священики, аскети, які відмовилися від мирського життя, – трохи вже вченим тоном вставив монах, – Симон, вражений їхньою чистотою і мудрістю, теж вирішив стати одним із них. Він прийняв consolamentum і пройшов послушництво, де його навчили жити на хлібі і воді, звільнятися від тілесних спокус і нести розраду скорботним і страждаючим. Він вийшов у світ босий, у волосяниці та з дерев’яним посохом, несучи свою віру, куди міг.

Симон був такий чистий від гріха, такий терпеливий до нетерплячих, такий смиренний серед гордих і такий презирливий до земного світу, що слава про нього швидко поширилася по всьому Провансу та Лангедоку, і інші досконалі приходили до нього заради навчання чи богословських бесід. Він із задоволенням віддавався їм, і це була його єдина слабкість, яку він плекав у своєму серці, вважаючи її абсолютно нешкідливою. Поки одного разу він не зустрів єретика з іншої гілки катарів, якому терпляче пояснив духовну природу Христа. Тоді той запитав його: "Але в чому суть цього духу?". Симон не мав відповіді на це запитання, тож він розлютився, а потім постився і умертвляв себе протягом тижня, щоб спокутувати свій гріх гніву.

Однак питання про те, в чому полягає сутність духу Христа, не давало йому спокою. Йому не потрібна була суть відповіді: йому треба було лише знати відповідь. Симон спілкувався з людьми, які вважали, що він дослідив суть віри, але сам знав, що без цієї остаточної істини він був просто шахраєм. Хоча він продовжував виконувати свою місію, хліб насущний став йому огидним, а навернення та consolamenta перестали наповнювати його благодаттю. Нарешті, не в змозі більше терпіти, він пішов у паломництво у високі гори, до священної альбігойської святині, про яку знали лише деякі.

Коли він