Читати книгу - "Руйнівниця фортець, Марчін Швьонтковський"

Альберт виявився священнослужителем, скромним парафіяльним священиком одного з районів міста. Він сказав Симонові: "Я не знаю, чим я заслужив таку довіру Господа, що він послав тебе до мене, тому що я не знаю відповіді на твоє запитання. Але я знаю, хто б міг їх знати: чоловік на ім’я Педро з Саламанки, найосвіченіша людина в усій Кастилії. Але я думаю, що тобі варто повернутися в гори, де і є твоє місце".

Симон не послухав поради священика і вирушив до Кастилії. Він пройшов весь Прованс, Піренеї, Каталонію, поки на його ногах не з'явилися рани, і обличчя не почорніло від сонця, але дійшов до Саламанкського університету, де його відвели до Педро, ченця-францисканця. Католицький священик не хотів прийняти єретика, але, зорієнтувавшись, що той є мудрим і благородним, і не жадає земних благ, він довірився йому і сказав: "Підозрюю, що тебе послали до мене, тому що я дійсно дослідив деякі таємниці віри, але я не знаю відповіді на твоє запитання. Однак, це може бути відоме людині на ім’я Зигмунт з Евори, наймудрішій людині Іберії. Але будь обережним, адже дорога довга, і вона може привести тебе не туди, куди ти бажаєш".

На ногах у Симона були криваві сліди від іспанського каміння, але він замотав ноги бинтами і вже не був босий. Він досяг Евори, де зустрів Зигмунта, домініканця. Той сказав йому з гнівом: "Іди геть, єретик! Тебе, мабуть, послали до мене, тому що я багато знаю про віру, але я також знаю, що я бачу втрачену людину. Але оскільки я бажаю тобі зла, я повідомлю тобі ім’я: Ібрагім з Марракеша, найбільший мудрець серед невірних".

Симон зітхнув, але не думав здаватися, вважаючи, що це лише випробування терпіння, яке наслав йому Господь. Його веретище порвалося дорогою, тож він одягнувся краще і перестав носити волосяницю. Попрямував на південь, де сів на португальський корабель і доплив до міста невірних. Знайшов Ібрагіма, який неохоче прийняв його. "Не дивно, що ти був посланий до мене, бо в Аллаха немає від мене таємниць, — сказав він. – Проте я тобі нічого не скажу, бо ти невірний і не знаєш, чим є світло пророка. Якщо ти бажаєш отримати відповідь, тоді повинен запитати у когось, кому це не байдуже: у Сонгу з Тімбукту, наймудрішої людини серед диких негрів".

Посох Симона стерся на лікоть, і він не мав на що спиратися під час ходьби, тому викинув його й замість цього найняв верблюда. І ось на верблюді, в чистому одязі та взутті, він перетнув велику пустелю, бажаючи лише знайти відповіді на своє запитання. Нарешті він дістався Тімбукту, міста, всіяного золотом, і там знайшов Сонгу, язичника з обличчям, чорним, мов диявольська смола. І той сказав йому: "Ти пройшов довгий шлях, Симоне, щоб знайти відповідь на своє запитання. Так сталося, що я знаю: суть духу Христового – це боса нога на шляху до раю, волосяниця на земній спині і дубовий кий, що підтримує у вірі". І він відіслав Симона з Фуа, який помер, забутий, у серці Африки, так і не діставшись до спасіння".

Чим довше Еркісія говорив, тим більше він впадав у тон і манеру, типові для оповідачів казок, аж поки Катаріна мимоволі не зазначила, що він і справді чудовий оратор. Коли іспанець закінчив, то трохи захрип, тому випив води з баклажки й замовк. Він не дивився на дівчину. Вона також не відчувала, що будь-який із коментарів має відношення до того, що вона щойно почула. Легенда – красиво і чітко подала те, про що попереджав її Еркісія. Проблема полягала в тому, що в її випадку все було трохи запізно. Проте вона близько до серця прийняла історію Симона з Фуа. Ось тільки вже не було часу на роздуми, бо вже після обіду вони побачили на горизонті вежі Гейдельберзького замку.

Коли вони увійшли до табору шотландців, Віттельсбахи, фон Найбор і Бланшфлер вийшли їм назустріч.

– Що сталося?– з жахом вигукнув Карл Людвіг, побачивши їх. – Де решта загону?

Катаріна зіскочила з коня, збила пил із сукні й розсіяно поцілувала Бланшфлер у щоку.

– Домінік, поясни йому? Котра година?

– Що, не зрозумів? – здивовано запитав Віттельсбах. – Пара хвилин після полудня, але…

– Досконало, ми встигнемо. – Дівчина потерла руки і швидким кроком пішла до табору найманців. — Розкажи йому все!– крикнула вона Еркісії через плече.

До того часу, як іспанець закінчив розповідати герцогам про останні події, які залишили їх у поєднанні шоку, гніву та збентеження, Катаріна перетворила обидва табори на жваві мурашники. Вона наказала найманцям зібрати речі та мчати до Вюрцбурга, де на них чекав фон Ханов, слугам у таборах підготуватися до ранкового походу, зброярам нагострити мечі, а етеромантам підготувати реактиви. Вона зупинилася лише тоді, коли через перекладача спробувала сказати шотландцям, щоб вони готувалися атакувати місто — а ті не мали наміру її слухати. Тоді вона повернулася до намету штабу, сердита, і, увійшовши, сказала:

– Карл, ти можеш сказати цим упертим шотландським віслюкам робити те, що я їм наказую?

Вона зупинилася на місці, коли її зустріли три люті та сердиті обличчя, і лише одне, Еркісії, було зніяковілим.

Руперт підійшов до неї, схопив за руки та посадив на стілець за столом. Дівчина не протестувала, тому що раптом усвідомила, як абсурдно все мало виглядати з їхньої точки зору. Проте її дратувало, що вона буде витрачати час на пояснення.

– Отже, – почав Карл Людвіг, спираючись на стіл і дивлячись на неї зверху вниз, – ти повинна пояснити, що ти збираєшся робити.

– Засунь своє "повинна" собі в дупу, – пирхнула Катаріна. – Я не твоя піддана!

– Ти ж розумієш наше… занепокоєння, правда?

Дівчина схрестила руки й зухвало подивилася на Віттельсбаха. Але через деякий час зітхнула.

– Все досить просто: я знаю, як здобути місто. Мені потрібно лише кілька годин і дві тисячі солдатів.

– Ти б мала їх, – скривився Руперт, – якби щойно не відправила п’яту частину наших сил невідомо куди після того,