Читати книгу - "Небіж чаклуна"

а й усе було зі щирого золота. Воно, звичайно, виросло з тих кількох соверенів, які випали з кишені дядька Ендру, коли його перевернули вниз головою. Так само й срібне дерево виросло з його напівкрон. Із нічого, як здавалося, з’явилися оберемки сухого дерева для розпалу, маленьке ковадло, молотки, обценьки й ковальський міх. Наступної миті (як ці гноми люблять свою роботу!) вогонь уже палахкотів, ковальський міх роздимався й сичав, золото плавилося, молотки стукотіли. Двоє кротів, яким Аслан раніше доручив поритися в землі (а цю роботу вони любили над усе), викопали цілу гірку коштовних каменів, яку склали в ногах у гномів. Під майстерними руками маленьких ковалів дві корони набули форми – вони були не бридкими й важкими речами, як модерні європейські корони, а легкими, тонкими, прегарно виготовленими обручами, які справді можна було носити й здаватися гарнішими з ними на головах. Корона царя була прикрашена рубінами, а цариці – смарагдами.

Коли корони охолодили в річці, Аслан звелів Френкові й Елен стати перед ним навколішки й надів корони на їхні голови. Потім сказав:

– Підведіться, царю й царице Нарнії, батьку й мати багатьох царів, які правитимуть Нарнією, Самотніми островами та Древляндією. Будьте справедливими, поблажливими й мужніми. Я вас благословляю.

Кожен вигукнув слова привітання, або загавкав, або заіржав, або заревів, або залопотів крильми, а царське подружжя стояло, маючи врочистий і трохи сором’язливий вигляд, але їхня сором’язливість робила їх ще шляхетнішими. І поки Діґорі вигукував привітання, він почув поруч себе глибокий голос Аслана, який сказав:

– Дивіться!

Кожен у натовпі обернув голову, і потім кожен набрав повні груди повітря від здивування й захвату. Трохи віддалік вони побачили дерево, віти якого нависали над їхніми головами і якого не було там раніше. Воно, напевне, виросло в тиші, але швидко, як ото підіймається вгору прапор на флагшток, поки всі вони були заклопотані коронацією. Його широкі віти, здавалося, відкидали не тінь, а світло, і срібні яблука, як зорі, виглядали з-під кожного листка. Але зітхнути кожного примусила не так його краса, як пахощі, що від нього линули. На якусь мить ніхто не міг подумати про щось інше.

– Сину Адама, – сказав Аслан, – ти добре посадив своє дерево. А ви, нарнійці, повинні мати своєю найпершою турботою догляд за цим Деревом, бо воно ваш щит. Відьма, про яку я вам розповідав, утекла далеко на північ; там вона ставатиме дедалі сильнішою у своїй чорній магії. Але поки це дерево квітнутиме й даватиме плоди, вона ніколи не прийде в Нарнію. Вона не наважиться підійти ближче, як на сотню миль до Дерева, бо його пахощі, які для вас радість, життя і здоров’я, є смертю, жахом і розпачем для неї.

Кожен дивився врочистим поглядом на Дерево, Аслан же несподівано обернув голову, і золоті іскри від гриви бризнули навсібіч, коли так він зробив, і прикипів своїми великими очима до дітей.

– Що у вас, діти? – запитав він, бо зловив їх на тому, що вони шепотілися й штовхали одне одного.

– О Аслане, сер, – почав Діґорі, почервонівши. – Я забув вам сказати. Відьма вже з’їла одне з цих яблук, таке саме, як ті, що виросли з нашого Дерева.

Він не сказав усього, про що думав, але Поллі сказала це за нього. (Діґорі завжди набагато більше боявся здатися дурнем, аніж вона.)

– Тому ми подумали, Аслане, – сказала вона, – що ви припустилися якоїсь помилки й вона не боїться запаху цих яблук.

– Чому ти так думаєш, дочко Єви? – запитав Лев.

– Тому, що вона з’їла одне.

– Дитино, – пояснив він, – саме тому вона тепер думає про інші з жахом. Саме це відбувається з тими, хто зриває і їсть фрукти в неналежний час і в неналежний спосіб. Плід є добрим, але відтоді він уселяє їм огиду.

– О, розумію, – сказала Поллі. – І позаяк вона зірвала його невчасно, воно не діятиме для неї. Тобто вона не здобула собі вічну молодість і таке інше.

– Не зовсім так, – сказав Аслан, похитавши головою. – Воно діятиме. Речі завжди працюють відповідно до своєї природи. Вона здобула те, чого прагнуло її серце. Вона має тепер силу, яка не зменшується, і нескінченні дні, як богиня. Але нескінченність днів для особи з підлим серцем – це лише нескінченність страждань, і вона вже відчуває це. Такі люди здобувають те, що їм хочеться, але воно не завжди подобається їм.

– Я мало не з’їв одне яблуко сам, Аслане, – зізнався Діґорі. – Я теж би…

– Ти теж би, хлопче, – сказав Аслан. – Бо фрукт завжди працює – він мусить працювати, – але він не дарує щастя тому, хто зірвав його з власного бажання. Якби якийсь нарнієць без дозволу вкрав яблуко й посадив його тут для захисту Нарнії, це захистило б Нарнію. Але воно перетворило б Нарнію на ще одну могутню й жорстоку імперію, схожу на Чарн, а не добру й мирну країну, яку я хочу створити. І Відьма спокушала тебе вчинити інакше, мій сину, хіба ні?

– Так, Аслане. Вона хотіла, щоб я забрав яблуко додому й віддав його матері.

– Тоді ти повинен зрозуміти, що воно її вилікувало б; але не на твою і не на її радість. Настав би день, коли ви обоє, ти й вона, сказали, що було б ліпше, якби вона померла від тієї хвороби.

Діґорі не сказав нічого, бо його душили сльози і він утратив будь-яку надію врятувати життя матері; але водночас він розумів, що Лев знає, що сталося б, отож існують речі набагато жахливіші, аніж смерть когось дуже тобі близького. Але Аслан заговорив знову, тепер майже пошепки:

– Це те, що сталося б, хлопче, якби ти вкрав яблуко. А тепер так не станеться. Те, що я даю тобі тепер, подарує радість. Це не дасть у вашому світі вічного життя, але воно вилікує. Іди й зірви яблуко з Дерева.

Якусь мить Діґорі майже нічого не зрозумів. Це було так, ніби весь світ обернувся навиворіт і догори дном. І тоді, як уві сні, він пішов до Дерева, й цар та цариця вітали його, і всі інші створіння вітали його також. Він зірвав яблуко й поклав його до кишені. А тоді повернувся до Аслана.

– Перепрошую, – попросив він, – ми можемо тепер повернутися додому?

Він забув сказати: «Дякую», але він хотів це сказати, й Аслан його зрозумів.

Розділ 15

Кінець цієї історії та початок усіх інших

– Вам не треба кілець, коли я з вами, – сказав голос Аслана.

Діти закліпали очима й роззирнулися навколо. Вони знову були в Лісі-між-світами; дядько Ендру лежав на траві й досі спав, а Аслан стояв біля них.

– Ідіть, – сказав Аслан. – Вам час