Читати книгу - "Не дівчина не чародія, Максим Вазанов"

І, дійсно, Кір був далеко.

Після пляшки молока від матері він прокинувся біля статуї Ролумани в центрі Тура.

Його пограбували кери. Хоч, утім, це могли зробити люди або навіть пазузу, або його не обікрали, та й він сам утратив усі гроші. Так чи інакше, гроші зникли.

Після недовгих вагань митець пішки вирушив до Дубліса, повз океанське узбережжя, крізь пляжі.

Там, у храмі Кберджа, він звернувся до жерців, аби виторгувати нагороду для себе. Звісно, він заявив їм, що «суто випадково знайшов револьвер за кілька кварталів від божого місця». А жрець у масці «мерця» довго розгублено роздивлявся зброю, поки не вирішив перевірити той самий револьвер на вівтарі – звісно, він знайшов там лише підробку. Тому Кір легко випросив для себе двадцять меркуріанських монет, кожна з котрих важила не менше ніж неважкий торбадський дублон.

Творець уже знав, що робити з тими грошима.

На березі океану, на домі, над четвертим поверхом якого висілась маленька баштонька маяку, Кір уже бачив гожу вивіску: темний бронзовий літун, закріплений на дубових дошках. І, звісно, то була майстерня творця літунів. І той майстер шукав умілого учня та й був готовий навіть платити тому – так майстер казав.

Зрозуміло, Кір був готовий опанувати ремесло мрії.

Утім, бесіда на порозі звивалася й звернула в бік таких розмов: головними замовниками літунів були турські вчені, проте нове велике замовлення відкладалося, бо ті вчені готувалися до «великого спору» з апельсинськими конкурентами. Це зацікавило Кіра відразу ж. І він слухав, як майстер розказував передумови: коли посольство Апельсинської школи відвідувало Турський університет, виникла спірка щодо того, наче «Апельсинська школа є найсильнішим світлом знань у світі, а маловідомою вона залишається лише через заздрість ворогів», а коли ці заяви не знайшли високих оцінок, то апельсинці почали висміювати усі недоліки турських учених. Отже, тепер турці зібрали учене посольство, котре мало відправитись у будь-який зручний момент, заради «битви розумів». І така історія мала дві розв’язки: коли переможуть апельсинці – турці визнають Апельсинську школу «ученими» рівними собі, інакше, якщо апельсинці програють – апельсинці урочисто визнають себе «самозванцями» та дадуть урочисту клятву «ніколи не називати себе ученими».           

Кір уважно вислухав майстра та й потім дістав останній набій, що залишився після перемоги над Енчутксою.

– Що це? Знаєш пан? – спитав творець.

– А ти? Знаєш?

– Справжній револьверний набій… Та з рідкісного сплаву…

– Тобі цікаво, скільки таке коштує?

– Я знаю ціну, – впевнено збрехав Кір. – Мені потрібен файний літун, на якому можна робити дальні перельоти, – зробив паузу і додав. – І перший навчальний політ із тобою.

– Куди?

– До погоста Апельсин – там де, ця школа.

– Вітер і папір – ненадійна стихія…

– Ти будеш керувати, а я доплачу.

– Зараз не місяць Літунів – такі перельоти небезпечні… неможливі.

– Тоді, вибачай, набій знайде іншого покупця…

Майстер, насправді, задумався. Маючи цілий цілісний набій, справжній, бойовий, майстер міг би створити власне виробництво – можливо навіть єдине на планеті.

– Я заплачу секретом, – запропонував майстер. – Ти даєш мені набій – я показую тобі таємний шлях до Торбада.

– Таємних шляхів багато… Якщо треба, я собі знайду, – посміхнувся Кір.

– Ти не розумієш, – важко зітхнув його співрозмовник. – Я тебе покажу таку дорогу: одні двері тут – інші у Торбаді.

– Підпросторний перехід? – припустив митець.

– Саме воно, – підтвердив господар майстерні. – Його створили чародії у давнину… чи кери… А мої доньки знайшли його та користуються для торгівлі… Прохід неподалік…   

Звісно, Кір погодився.

З померками вони пішли на високий пагорб, широкі схили якого могутніми сходами здіймалися над океаном, південніше Дубліса.

Там, на південному крутому боці, стояли високі ковані ворота і залишки паркану, зруйновані часом і дощами.   

Майстер не обманув.

Кір віддав набій і пройшов далі – творець опинився у залитому сутінками дворі, оточеному руїнами якихось давніх кам’яниць.

Побачивши милрідівську вежу-маяк, він відразу зрозумів, що опинився на північній околиці Торбада.

І якось дивно було повертатись до міста, в якому все почалося рівно тринадцять місяців тому – рівно рік тому.

Втім, Кір-Сірий не вагався, не бажав утрачати час. Він вирушив до маяка.

Увесь вечір і усю ніч він питав усіх, хто виїжджав із міста на парових тягачах, каретах і фургонах.

І тільки на передсвітанні торгівець книгами на невеликій хвостатій машині погодився підвезти Кіра до Апельсина – за десять меркуріанських монет.  

Кір хотів би милуватися дорогою, але швидко заснув і спав, поки заповнене рудуватим вугільним пилом серце машини наближало нову сторінку його історії.