Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Ти за це відповіси, Омус! — прошипів Калгарон, і його кулак знову обрушився на груди демона.

Омус скрутився від болю, але Калгарон не зупинявся. Його удари сипалися один за одним, немов град. Кров потекла з носа Омуса, а його тіло затремтіло від безсилля.

— Ти не послухався мого наказу! Ти поставив під загрозу наш план! — з кожним ударом Калгарон виплескував свою лють, його голос ставав хрипким, а дихання важким.

Нарешті він зупинився. Його груди важко здіймалися й опускалися, а кулаки ще здригалися від напруги. Омус лежав нерухомо, але очі його все ще горіли злістю, змішаною з болем.

— Запам'ятай цей урок, Омус. — Калгарон витер кулак об плащ і, дивлячись згори вниз на демона, додав: — Наступного разу я не буду таким милосердним.

Калгарон повернувся й пішов до каміна, лишаючи Омуса лежати на холодному камені. Полум'я відкидало довгі тіні на стіни, а у тиші кімнати залишався тільки хрипкий подих Омуса.

Омус ледь піднявся з підлоги, його тіло гуділо від болю, а розсічена губа стікала кров'ю. Він, спираючись на стіну, сунув до головної зали, залишаючи криваві відбитки на кам'яній поверхні. Як тільки він ступив через арочний прохід, із темряви до нього вийшла струнка постать. Це була Хемара — демонесса тіней, що завжди з’являлася невчасно, немов хижий птах, який чекає на падіння жертви.

— Великий Омус, вбивця янголів, кулак безжальності програв якимось жалюгідним смертним, — її голос лунав з насмішкою, мелодійно і отруйно водночас. Вогник у її червоних очах виблискував знущальним задоволенням, а кутики вуст повільно розтягувались у єхидній посмішці.

Омус зупинився і, повільно піднявши голову, злісно зиркнув на демонессу. Його кулаки стиснулися так сильно, що кісточки побіліли.

— Закрий свою вонючу пащу, Хемаро, — його голос став низьким і загрозливим, як гарчання звіра. — А то вирву твій язик і повішу його собі на груди як прикрасу! — вигукнув він, і злість кипіла в його голосі так, що каміння у стінах, здавалося, затремтіло.

Хемара зупинилася, на мить прикусивши язика, але її насмішка не зникла. Вона зробила крок уперед, нахилившись ближче до Омуса, і промовила ледве чутно, але знущально:

— Ти вже не такий, як колись, Омусе. Далеко не такий. Раніше тебе боялися, а тепер ти — не більше ніж побитий пес, що тікає від господаря.

Омус, почувши ці слова, різко повернувся до неї, і його кулак зі страшною силою вдарив по стіні поряд. Камінь тріснув і розлетівся шматками, пил здійнявся у повітря, а гучний удар відлунився по всій печері.

— Ще одне слово! — загарчав він, його голос був сповнений глибокої ненависті, а зіниці зменшились до вузьких щілин. Омус важко дихав, його м'язи напружилися, ніби готові розірвати крізь шкіру.

Хемара, замість злякатися, розсміялася. Її сміх був тонким і моторошним, як скрегіт леза по металу. Вона повільно повернулася до нього спиною, її довге темне волосся колихалося з кожним кроком, і вона зникла в тіні коридору, кинувши через плече останні слова:

— Бережи сили, Омусе. Ще доведеться показати Калгарону, на що ти здатен. Якщо, звісно, ти ще на щось здатен… — її слова відлунювали, поки вона не розчинилася у темряві.

Омус знову залишився сам. Його груди важко здіймалися, а кулаки тремтіли від неконтрольованої люті. Кам’яна підлога під ним була зіпсована його кров’ю та пилом. У голові крутилася лише одна думка — помста. Не тільки Люціусу, але й кожному, хто осмілився вважати його слабким.

Омус повільно підійшов до Мора, що забився у темний кут печери. Його хода, зазвичай важка й впевнена, цього разу була тихою і обережною, як кроки звіра, що не хоче налякати своє дитинча. Похмуре світло факела відкидало довгі тіні на кам'яні стіни, роблячи Омуса ще більш загрозливим на вигляд, але в його голосі прозвучала несподівана лагідність.

— Хлопче, все добре? — тихо промовив Омус, його голос глибокий, але не грубий.

Мор підвів до нього заплакані очі, що блищали у напівтемряві, а його обличчя здавалося ще блідішим від пережитого горя.

— Лугрім… страждав? — його голос зірвався, наче слова поранили його ще сильніше.

Омус трохи нахилився до нього, обережно підбираючи слова. Навіть він, демон, відчував у серці холодок від цього питання.

— Ні. Все сталося швидко, — відповів Омус і поклав руку на плече Мора, намагаючись його заспокоїти. — Він був хорошим. Справжнім захисником.

Мор опустив голову, і його плечі затремтіли.

— Він був моїм єдиним другом, — прошепотів він, а сльози знову почали текти по його обличчю. — Він захищав мене, годував… Він був єдиним, хто був поруч, коли більше нікого не було.

Омус видихнув важко, його погляд став трохи м’якшим.

— Я розумію тебе, хлопче. На війні ми завжди втрачаємо тих, кого любимо. Але це не робить їхні жертви марними. — Омус стиснув кулак, його голос знову став твердим. — Лугрім виконав свій обов’язок. І ми ще відплатимо за його смерть.

Мор підвів голову, його очі все ще тремтіли, але у них почала спалахувати нова іскра.

— Ти знав мою маму? — несподівано спитав він, його голос був тихим, але сповненим надії.

Омус злегка зупинився, на мить затримавши подих. Його погляд відхилився убік, ніби він намагався викопати зі своєї пам’яті забуті образи.

— Так, знав, — відповів він повільно. — Вона була чудовою жінкою. Сильною. І розумною.

— Розкажи мені про неї, — попросив Мор, у його голосі прозвучала слабка надія дізнатися хоч щось більше про свою матір.

Омус обережно сів навпроти Мора, важко спершись на кам’яну стіну позаду себе. Його темні очі дивилися вглиб вогню, що тліло у факелах.

— Ми всі служили вірою та правдою Калгарону. Але було й більше. Ми всі вірили у щось більше за себе, — почав він, його голос був спокійним і задумливим. — Колись ми йшли у велику битву під знаменами нашого істинного владики Аркаїла. Він був тим, хто кинув виклик Творцю та його "законам", його тиранії. Аркаїл хотів звільнити світ, щоб він жив сам по собі — без поклону і ланцюгів.