Читати книгу - "Місце для дракона"

– А хіба вона п’є? – здивувалися ми.

– Аякже! Кому, як не мені, теє знати! Та я не раз бачив, як вона кидає до смітника порожні пляшки.

– З-під вина? – уточнив Розман.

– Як би ж то! Горілочкою наші панюся бавляться.

– А бодай вас качка брикнула! – зажурився Цьома. – Так нам усе добре грало.

– Ага, тепер самі бачите, що упир не хто інший, як Бураченков! – сказав радісно Ґемба.

– Але ж він не пролізе в кватирку! – кинув останній аргумент Розман.

– На те він і упир, щоб пролізти хоч би й у шпарку в дверях! Плювати йому на ваші кватирки! – стояв на свому пан Ґемба і радісно відчував, як росте у ньому тріумф.

Струдель і Цьома не мали чим крити і лише зиркали на Розмана.

– Це ж треба, – зітхнув той, – на цілий будинок один-єдиний москаль, і то упир!

– Е ні, не так! – помахав пальцем Ґемба. – На весь будинок один-єдиний упир, і то москаль. А міг би бути наш хлоп! І пив би кров зі старих большевичок! А то п’є з молодих бабів, щирих українок. Хтозна, чи то не спланована акція!

– І що ви намірились чинити? – спитав Цьома.

– Забити му осикового кілка в груди! – твердо випалив Ґемба.

– Звар’ювали! – вжахнувся Струдель. – Нас за то посадять!

– За упира? – щиро здивувався Ґемба. – Та нас ще в герої запишуть, і наші писки вирізьблять на тій хвилі коло пам’ятника Шевченка!

– Посадять, – похитав головою Розман. – І ще буде міжнародний скандал.

– Але, пане Розмане, бійтесь Бога! – не здавався Ґемба. – Та же ті москалі і з ваших кров пили!

– Не так кров, як інтелект, – уточнив Розман. – І якщо міліція тепер навіть слухати не хоче про упира, то й потім не буде. Нам інкримінують убивство!

– Як-як? – наставив вуха Ціпура.

– Інкримінують!

– Свят-свят! – перехрестився двірник і поблід.

– То що – най він далі кров п’є? – з тугою в голосі спитав Ґемба.

– Я маю іншу раду, – сказав Розман. – Наш будинок ніколи не був освячений. От у ньому і завелася нечисть. На другу неділю треба запросити священиків, а я покличу рабина, і ми висвятимо всі помешкання. Тоді наш упир вже не буде мав доступу ні до кого.

– Пане Розмане! – кинувся до нього з обіймами Ціпура. – Шо б ми без вас робили!

Уся компанія була страшенно втішена такою розв’язкою, і вирішено добрати пива, аби гідно вшанувати план Розмана. Мені, проте, пора було до хати – Ліля не любила, коли я надовго відлучаюся.

– Нарешті! Приперся! – зустріла вона мене. – Це так ти за цигарками ходив?

– Лілюсику, негайно дзвони тим зі Сихова, що хотіли мінятися з нами квартирою.

– Так нагло?

– Другої неділі будуть святити наш будинок. Мусимо протягом тижня вибратися.

– Що ти таке кажеш! – вжахнулася Ліля. – А ми ж тільки недавно ремонт зробили!

– Нема ради.

– Але до суботи є час, – вона звабливо облизалася і пригорнулась до мене. – Пообіцяй, що на тижні провідаємо ту білявку з тридцятої!

– На прощання? – всміхнувся я, пестячи її теплі повні стегна, вкриті ніжним волосяним пухом.

– І ти цього разу не будеш стримувати мене! Я вип’ю, скільки захочу!

– Лілюсику, але ж на ранок тобі буде зле.

– Ну і що? – вона притулилась до мене ще тісніше. – Зате я потім віддячу тобі сам знаєш як!

Її великі червоні губи нагадували мені розпусну півонію. Найдужче в житті я люблю смоктати її вуста, особливо тоді, коли набрякають вони свіжою кров’ю і аж пашать, досить лише трішечки їх надкусити, і цвиркне живодайний нектар – гарячий, п’янкий і пінистий. І тілом тоді розіллється солодка знемога, розкіш якої ніхто описати не в силі, бо вона заполонює і зневолює, і змушує повертатися до неї знову і знову. Та, зрештою, тільки заради цього ми й живемо на цьому плюгавому світі, мандруючи з часу в час, з епохи в епоху, струшуючи, мов осіннє листя, роки і міста – вічні, незмінні і завше спраглі.

1978, 1995

Ласкаво просимо в Щуроград

1

«Коли я прибув у це місто, першою живою душею, яку я зустрів, був щур».

Так почав свою розповідь Марко Пекельний, повернувшись із останньої мандрівки. Щоразу, переживши карколомні пригоди, цей на вигляд спокійний і далеко не героїчного вигляду чоловік з’являвся у мене без жодних попереджень. Кинувши на порозі коротке «честь», він відразу ж піднімався у мій кабінет, у святая святих, куди навіть дружина боїться зайти без стуку в двері. На сходах Марко, не повертаючи голови, питав:

– Кава є?

Відповідь його не цікавила. Відповідь знав наперед – кава мусила бути. Коли я з нею з’являвся, то Марко вже лежав на канапі, закинувши довгі ноги на бильце.

Я вмикав магнітофон і слухав чергову пригоду.

«Так, то був щур… Мене спантеличив його вигляд – у чорному костюмі, білій сорочці й білих рукавичках, а з-під холош визирали білі гетри. Щур галантно підняв над головою капелюха і сказав, вишкіривши жовті зуби:

– Ласкаво просимо в Щуроград!

Щур був завбільшки з кота і стояв на задніх лапах.

– Щуроград? – здивувався я і, показуючи на будинки, додав: – Але тут живуть і люди.

– Звичайно. Як і в кожному місті. Але Щуроград заснували щури. Ми це місце відкрили і заселили. І люди з’явилися пізніше. Така історія дуже багатьох міст. Але чомусь ми завше були в тіні.

– І як ви зжилися з людьми?

– Прекрасно. Понад усі сподівання. Ми навіть дозволили окремі вулиці назвати по-людськи.

– А де мешкаєте ви?

– У підвалах, де завше. У принципі нічого не змінилося. І водночас – є певні зрушення. Ми нарешті знайшли спільну мову, ба й спільні інтереси. Люди перестали чинити нам шкоду. Навпаки, поважають нас, радяться з нами у справах розбудови міста. Ми зробили їх щасливими.

– Ви?

– Ну так! Образно кажучи, вони сидять на нашій шиї, хе-хе.

– Перепрошую, – перебив я, – мені не причулося, що вони сидять на вашій шиї?

– Ні-ні! Так воно і є. Ми для них робимо дуже багато. Пишемо для них книги, які вони із задоволенням читають, складаємо пісні, які вони із задоволенням слухають, знімаємо для них фільми, які вони із задоволенням дивляться. Ми живимо їх духовно. І вони дуже вдячні. Їхня вдячність проявляється, зокрема, в тому, що вони пригощають нас обідами. Зважте – лише обідами. Сніданки й вечері ми вже змушені добувати самі. Погодьтеся – їм це дуже дешево обходиться. Понадто, що це тільки для