Читати книгу - "Місце для дракона"

– Гм… Справді. Я вперше зустрічаюся з такими щирими щурами.

– Хе-хе… Це вам вдалося – щирими щурами! Я запам’ятаю.

Слухаючи щура, я помітив, що з будинку неподалік хтось стежить за нами – у вікні за фіранками виднілася постать. Але завше, коли у той бік поверталася голова щура, постать щезала, і тільки ледь помітне мерехтіння тіней на білій фіранці видавало спостерігача. Тим часом невідомий робив мені знаки рукою.

– Ну, що ж, дуже вам вдячний, – сказав я. – Піду далі.

– Я б охоче вас провів по всіх найцікавіших місцях.

– Дякую, але я маю мало часу, і мені достатньо буде просто прогулятися містом.

– Чудесно! Я вас виведу на центральну вулицю.

– Ні-ні, я сам… Я, знаєте, люблю сам.

– А все-таки я буду вас супроводжувати. Інакше матимете викривлене уявлення про нашу гостинність.

Щур говорив хоч і люб’язно, але таким тоном, що сумнівів не було – він не відступиться.

– Послухайте, – втратив я терпець. – Я звик подорожувати лише сам, і досі – успішно. У вашому місті теж не збираюся позбуватися своїх звичок.

– А вам ніхто й не боронить. Хоча мало що може трапитися! У нас тут і хулігани є. Було б дуже прикро, якби ви ускочили в якусь халепу.

– Та вже дам собі раду. Бувайте здорові, – буркнув я роздратовано і, повернувшись спиною, пішов до будинку.

Щур рухався наслідці. Я чув його тихе посапування. Коли вже порівнявся з будинком і поклав руку на хвіртку, почув вереск:

– Стійте! Що ви робите? Це не дозволяється!

– А що я зробив? Мене мучить спрага. Я хочу пити, – відказав я дуже ввічливо, чим ще більше його роздратував.

– Але куди ви йдете? Там живе божевільний!

– Це не має значення. Я хочу води.

– Я покажу, де вода!

– Але мені ваше шпигунство вже обридло!

– Як ви смієте? Я – шпигун?! Я лише виявив гостинність. На моєму місці…

– Це мене не цікавить.

Коли я штовхнув хвіртку і ступив на подвір’я, щур осатанів до краю. Він метушився, харкав піною і верещав, аж заходився:

– Стійте! Ані руш! Це вам так не минеться! Ви приспали мою пильність! Я через вас втрачу роботу! Негайно поверніться! Там – божевільний! Відвідувати людей суворо забороняється! Вони всі божевільні! Усі! Їм начхати на нашу культуру! Вони тільки роблять вигляд. Я знаю! Вас підіслано! Хто вас підіслав?!

Він кричав, а я тим часом перетяв подвір’я і ступив на сходи. У ту ж мить залунало пронизливе сюрчання. Озирнувшись, я побачив, що щур аж підскакує в істериці, не годен нічим мені перешкодити. А вулицею бігло вже зо два десятки щурів на підмогу.

Двері самі прочинилися, і чиясь рука втягла мене всередину. В темних сінях заскреготів замок, і чоловічий голос прохрипів:

– Ходіть за мною.

Коли ми зайшли до кімнати, господар визирнув у вікно:

– Ага, заметушилися!

– А що таке?

– Подивіться.

Він це сказав не без утіхи в голосі, котра мене здивувала, бо я побачив вулицю, повну щурів. З чого тут тішитися?

То був кремезний дядько під п’ятдесятку, з буйним сивим волоссям і кошлатими довгими вусами.

– Невже їм неможливо дати раду? – спитав я.

– Їх ніщо не бере. Надто розумні. Трутки не їдять, у полапку не лізуть, котів і собак давно пережерли… Найгірше, що зараз при владі нове покоління, котре народилося, коли нас уже залякано. Воно впевнене в собі, переконане, що робить нам величезну послугу, піклуючись про кожен наш крок.

– Чого вони добиваються?

– Покори… Покори і вдячності. Але ми вже не здатні навіть на це. Ми втомилися дякувати.

– Невже й справді вони перехопили у вас геть усю духовну сферу життя?

– Уявіть собі – правда… Але це тільки на поверхні, бо мало хто з нас усе це сприймає щиро. Переважно ми всі вже навчилися прикидатися, і, коли треба, малюємо на обличчі задоволення. А на самоті, заховавшись за трьома дверима, дозволяємо собі розслабитися і, залізши під перину та сховавши голову під подушку, замугикати якусь стару пісню… Співати на гостині остерігаємось, бо серед нас чимало стукачів.

– А що за це буває? Невже в’язниця?

– Гірше. Божевільня. У нас в’язниць нема. Там, у центрі, навіть такий плакат висить: «Щуроград – місто без в’язниць». У божевільню потрапляють усі, хто дозволив собі засумніватися в доцільності щурячої влади… Від сьогоднішнього дня це може чекати й мене.

– Вас?… Але звідки їм знати, про що ми тут розмовляємо?

– А ви прислухайтесь, – сказав, показуючи на підлогу.

І справді, звідти долинуло обережне шкряботіння. Я тупнув ногою, і воно стихло.

– Вони скрізь, – сумно всміхнувся господар. – Їх можна надибати в найнесподіваніших місцях.

– А що буває з чужинцями, які завітають до вас? – нарешті поцікавився я, передчуваючи якусь малоприємну вістку.

– Спочатку їх намагаються обробити, як оце вас. Напустити туману. Коли це вдається, чужинця ознайомлять із життям зразкових сімей, покажуть місто і з почестями проведуть. А якщо не вдається, то запроторять до божевільні.

– Для чого ж ви заманили мене сюди? – рознервувався я. – Адже тепер і вам, і мені загрожує небезпека!

– Прошу тільки не гніватися… Я чекав цього моменту віддавна. Бо лише чужинцеві можна довіритися. Особливо, коли він потрапив у таку ж безвихідь, як і я… Річ у тому, що я був колись полковником. Мені вдалося зберегти деякі запаси. У мене є чимало гранат, два автомати й один вогнемет. Утрьох ми їх розгромимо вщент…

– Утрьох?

– Ви, я і моя донька. Цілком можливо, що до нас приєднаються й інші городяни. Я вірю в це. Не може бути, щоб вони всі перетворилися на боягузів. Для початку ми проб’ємося до божевільні. Там якраз ті люди, які нам потрібні.

Я з несподіванки не знав, що відповісти. Отак ні сіло ні впало брати участь у державному заколоті якось не дуже приваблювало. Навіщо мені втручатися в чиїсь внутрішні справи? Воно, правда, щури не викликають у мене жодних симпатій, але й не допекли настільки, аби я йшов на злам голови їх бити. Однак перспектива потрапити до божевільні лякала ще дужче. Як ми дамо раду цій силі-силенній щурів? Звичайно, коли спалахне повстання, діло піде