Читати книгу - "Той, хто чує дорогу., Янина Кап (Зоя Маг)"

Київ повільно занурювався в літній вечір. М’яке золоте світло обіймало старі будинки, пробивалося крізь крони каштанів і лягало на розпечену бруківку. Дніпро ліниво колихав свої води, віддзеркалюючи рожево-блакитне небо. Навіть старі мости, здавалось, задоволено потягнулися після важкого дня. 

Максим стояв на пагорбі, звідки відкривався панорамний вигляд на місто. Він був без шолома. Просто в легкій білій футболці, джинсах і кросівках. Ліва рука спокійно лежала в кишені, а права тримала каву в паперовому стаканчику. 

Поруч на байку сиділа Катя. Її волосся розвівав легкий вечірній вітерець, а на обличчі грала спокійна, майже ніжна усмішка. Вона вдягнула його шкіряну куртку, яка виглядала на ній завелика, але пасувала ідеально. 

— Ти впевнений, що хочеш залишити все як є? — Катя підняла на нього погляд. 

Максим спокійно вдихнув. 

— Вперше в житті — так. 

Катя хитро примружилася. 

— І що, байк більше не твій друг? 

Максим усміхнувся і кивнув на мотоцикл. 

— Байк не перестає бути другом. Просто тепер він не єдиний. 

Катя засміялася, тихо й щиро. 

— Ого. Філософ. 

Максим перевів погляд на місто. 

— Скажу більше. Я навчився слухати себе. 

Катя підняла брову. 

— І що каже тобі цей твій внутрішній голос? 

Максим на мить замовк, ніби справді дослухався. 

**"Ну що, тепер можна без шолома?"** — долинув у його голові знайомий голос. 

**"Та заспокойся вже. Нам і так нормально."** — відповів інший, спокійніший і глузливий. 

Максим усміхнувся про себе. 

— Каже, що тепер ми на своїй дорозі. 

Катя спокійно кивнула. 

— Ну тоді вперед. Але повільно, не ганяй. 

— Як скажеш, — підморгнув Максим. 

Він сів на байк перед нею. Катя обійняла його за талію, міцно, ніби не хотіла відпускати. 

— Тепер ти вже мене не скинеш із цього коника. 

Максим натиснув на газ, і мотор м’яко заревів. 

— І не намагатимусь. 

Вони рушили повільно, плавно ковзаючи асфальтом. Дорога вела вниз до міста, яке більше не здавалося ворожим. 

Старі мости задумливо гуділи, ніби зітхали з полегшенням. 

*— Ну що, хлопче, навчився слухати дорогу?* 

Максим ледь усміхнувся. 

**"Навчився. Але тепер я слухаю ще й серце."** 

І місто, ніби розуміючи, що цей шлях більше не про втечу, а про повернення, тихо нашіптувало: 

*Дорога завжди веде додому.* 

Десь у Києві заспокоїлися старі вулиці. Міський шум здавався тихішим, а вечір — теплішим. 

Максим нарешті знайшов рівновагу. Між собою. Між минулим і майбутнім. І поряд із Катею, яка впевнено тримала його так, ніби відчувала: це їхня спільна дорога. 

І байк спокійно ніс їх уперед. Не в гонитві. Не у втечі. А просто — додому. 

**Кінець.**

12.01.2025

Кінець