Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

- Можете виходити, тут безпечно, - лейтенант прибулого загону запрошувально махнув рукою.

Навколо валялися трупи розбійників, проте найманці заспокоїли жителів. Першим вийшов сивий дід, озирнувшись на всі боки, він кинув кілька слів лейтенантові й одразу попрямував до мене.

 - Я староста Мельки. Спасибі тобі, найманець, що допоміг нам, - дід, кинувши погляд на вухату дівчину, додав: - Ще й Сайлу вберіг.

- Так її звуть Сайла? Вона мені нічого не каже.

Староста насупився, спостерігаючи, як його люди натовпом виходять із комори, обговорюючи побачене. Хтось вітався з найманцями, як зі старими знайомими. Деякі навіть почали стягувати трупи і сортувати речі з них. Немов такі напади для них не рідкість. Дід же продовжив:

- Бідолаха слова мовити не може, чому, не знаю, але вона зазвичай із собою дощечку бере та крейдою пише. У неї в Ламарі родичі є, Неллі, що таверну тримає.

- Та сама, кузня? - схоже, роздавши накази, лейтенант вирішив приєднатися. Змірявши поглядом дівчину, що сховалася за моєю спиною, здивовано протягнув. - Дивись-но, і справді схожа.

- Так, Гейр, це вона. До речі, - староста сполошився. - Хтось живий залишився?

Я вказав на розбійника з підрубаними ногами, повідомивши, що якщо вони хочуть, щоб він вижив, краще йому допомогти.

- Не тікай далеко, карашець, є кілька запитань.

Я тільки кивнув на слова лейтенанта. Дівчина, здавалося, взагалі від мене не відійде ні на крок.

- Можеш відпустити, все закінчилося.

Дівчина похитала головою, відмовляючись. Ех... а треба ще речі забрати й дочекатися лейтенанта. Відчуваю, попереду непроста розмова.

Підкріплення від гільдії швидко розосередилися по селу. Шукали людей і недобитків, хоча я сумнівався в таких. Пролунали крики жалю, хтось заридав, побачивши трупи селян. Одна з жінок кинулася до померлого чоловіка, який так і не відпустив свою дитину. Я відвів погляд. Важко. Поза волею в грудях заворушилася буря люті, хотілося повбивати знову цих виродків, чим дивитися на це...

Хоч тіло й боліло, попрямував за своїми речами. Відразу ж помітив приставлену стежити за мною людину, вона навіть особливо не ховалася. І мабуть, його напружило, що я залишаю село, та намієць відразу розслабився, побачивши, що я роблю. Сайла ходила поруч, як прив'язана. Спочатку, я думав, жорстко її відшити, але побачивши те, що коїться навколо, передумав. Нехай буде поруч.

Поки намійці розгрібали влаштований погром і гасили пожежу, я медитував. Почуття довелося запхати глибше всередину, інакше зірвуся. Мана поступово відновлювалася, як і тіло. Я ще раніше помітив, що поточна регенерація набагато вища, ніж у звичайних людей. Прості порізи загоюються за кілька днів, можливо, у всьому винна магія в моєму тілі.  Навіть біль  у грудях звалив би мене в реальному житті одразу. Проте в цьому світі, вже відчувалась оманлива легкість в тілі.

Та й дивлячись на людей навколо, які менше хворіють і мають такий вигляд, наче їм доступна просунута медицина, - гадаю, вся справа у мані.

Сидячи в медитації, виходило вловлювати розмови людей. Як я зрозумів, якщо сигнал про допомогу був би неправдивим, мене щонайменше позбавили б ліцензії, а могли й просто прикінчити. Хоча так як проблема справді була ще винагороду дадуть.

Прийшов на допомогу невеликий загін під проводом Гейра. Лейтенант був третім сином бургомістра Ламара, тому й поспішив одразу, як отримав сигнал про лихо. Пощастило ще, що в місті гостював маг простору і зміг одразу перекинути загін на маячок. Але це я дізнався з переговорів намійців. Взагалі дивно, що тільки я використовував сигналку, думаю, староста села все пояснить. Бо було багато нюансів у цьому нападі, зазвичай набіги робляться швидко, проте тут все було краще сплановано.

Збиваючи з медитації, Сайла підбігла до одного з намійців, який ніс дві сумки. На мій подив, найманець лише за одними жестами зрозумів, що від нього хочуть, і без запитань віддав одну сумку дівчинці. Вона одразу повернулася до мене, почавши порпатися у своїх речах. Тоді ж і побачив згадану дощечку з крейдою. Сайла, ігноруючи все, насамперед дістала флакон із червоною рідиною, залпом випиваючи. Лікувальне зілля? Коли наші погляди зустрілися, я просто схвально кивнув - правильно вчинила. Дівчина, стрепенувшись, простягнула мені ще один флакон, але я відмовився. Не вистачало ще бути в боржниках, адже ці зілля коштують по золотому, якщо це те, про що я думаю.

Коли більшість мертвих розбійників стягнули на площу, гільдійські бійці розшумілися. Хтось вважав, що я не міг убити з десяток людей. Все-таки поодинці вирізати невелику банду, досить складне завдання. Та були й ті, хто став на мій бік, особливо, пояснюючи, що розбійники розгрупувалися. Адже якби вони зібрались натовпом, нашаткували б мене швидко. Як наприкінці.

- Та темний він тому що! - сплюнув один із намійців. - Чи не бачили, чи що, від чого помер перший придурок?

Я насторожився. Не вистачало мені ще проблем через це.

- Може він і сам покликав банду, щоб жнива зібрати...

Що за чорт?! Але встрягти мені не дали, потужний ляпас і крик лейтенанта про те, які ідіоти в нього в загоні. І якби не я, допомоги так взагалі не було. Стало навіть приємніше на душі. Відразу після цього лейтенант попрямував до мене.