Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

- Почекай, це тебе ж витягли з-під вурдалака? - мужик зупинився поруч, уважно роздивлявся мене. - То-то ти мені когось нагадав.

- Щось не так? - я нахмурився, така впізнаваність не тішила. Та й спогади були не особливо приємними.

- Ні, все нормально, - командир широко посміхнувся. - Мужики з Граду розповідали про тебе. І про ту криваву бійню з місця битви. Тож я тобі вірю.

- Але як він зміг?! - вигукнув один із найманців.

Потиснув плечима. Розкривати свої навички я не збирався, та й багато про що вони самі здогадалися. Гейр цикнувши на підлеглих, які знову заспорили, вказав їм на трофеї, наказуючи розібратися з ними.

- Я поговорив із сільськими, ми кілька днів тут побудемо, допоможемо до ладу все привести. Заодно і цих виродків винищимо повністю.

- Чому не було сигналу про допомогу від старости? - я поставив найтривожніше для мене запитання. Сайла, що задрімала після прийняття зілля, нагострила вушка. Схоже, їй теж цікаво.

Гейр важко зітхнув, озирнувся, куди б сісти, і впав поруч зі мною.

- Ти знаєш, як організовані сигналки? - я негативно похитав головою. Адже ніколи не замислювався про це. - Попри простоту отримання такого медальйона, він коштує грошей. Витрати йдуть на виробництво, заклинання і синхронізацію із загальною мережею. У середньому, ціна десь близько золотого.

Я з подивом втупився на лейтенанта. Не думав, що в них така ціна, звісно, тоді виникає питання, чому їх так просто видають...

- І якщо ми отримуємо їх, як співробітники гільдії, гарантуючи в разі пропажі відшкодувати збитки, а комісія з нашого прибутку йде на сплату нових медальйонів, - продовжував тим часом Гейр. - То ось цивільні купують їх.

- І обов'язкова кількість не контролюється державою?

- Мінімум одна сигналка на село або загін. В ідеалі, пристрій для спрямованого зв'язку, але ціна вища в десятки разів. Нав’язати таке ніхто не може.

Здається, я почав розуміти, що тут сталося. І судячи з того, як хмурився командир загону, ця історія точно не з приємних.

- Дай вгадаю, - вирішив поділитися своєю версією. - У старости була лише одна сигналка, на більше він поскупився. А розбійники якимось чином про це просікли, забрали медальйон, а потім почали свою справу, знаючи, що їм ніхто не завадить.

- І цей сучий син навіть не сумнівається у своєму рішенні! - вибухнув Гейр, вдаривши кулаком по землі. - Скільки разів я йому говорив про це!

Я хмикнув. Мені хоч і шкода місцевих, та всіх людей не змінити. Якщо старий залишиться старостою і потім, значить, всіх усе влаштовує.

- Гаразд, це я сам якось вирішу. А от щодо твоєї магії... - я підібрався на цих словах. Хоч лейтенант мене захищав, але хто його знає. - Дякую, що врятував кого зміг, і мені байдуже, яким способом ти це зробив.

Чоловік простягнув мені руку, і я із задоволенням її потиснув. Подобаються мені такі люди.

- Тільки не забудь мою частину здобичі відправити в гільдію, - не стримавшись, підколов Гейра. І судячи з того, як здригнулася посмішка на його обличчі, про це він не подумав. Ось хитрий жук. Чи тут усі такі?

Пославшись на справи, лейтенант залишив нас. Ще годину я сидів, медитуючи, набираючись сил, а потім, швидко перевіривши спорядження, почав збиратися в дорогу. І тут намійці здивували мене, буквально змушуючи залишитися. Однак за моїми прикидками я встигну дійти до темряви до таверни, а наступного дня повернутися в Ламар.

- Себе не жалієш, то хоч дівчинку пощади, - кинув староста села. От хто б казав!

- Якщо вона хоче, нехай залишається.

Я запитально подивився на Сайлу, але вона швидко написала на дощечці великими літерами «НІ!». Хм, так ось як вона спілкується. З тугою подивившись на дві літери, розвернувся і покрокував дорогою. Позаду пролунав тупіт ніжок. Головне, встигнути до ночі.

 - Хай щастить, Лазарю, ще побачимося! - крикнув на прощання Гейр.

Хм, дивне ставлення лейтенанта до простого найманця, як я. Чи це через те, що я допоміг селу?

Близько години я мовчки крокував, дівчина намагалася не відставати, проте дихання в неї почастішало. Потім вона схопилася за мою руку, щоб дотримуватися темпу, але через якийсь час сильно сповільнилася.

- Що сталося? - зупинившись, я притримав Сайлу, готову впасти на землю.

«Не звикла. Ноги болять.» - тремтячим почерком була мені відповідь.

Зітхнувши, задумався про привал, проте подивившись на небо, відмовився від цієї ідеї. Ще один бій я можу не витримати, а вночі він точно буде. Знав би, що дівчина так гальмуватиме, точно залишився у селі. Кинув ще раз погляд на супутницю: вона стояла нахилившись і важко дихала, ніби від бігу. Відзначивши її невисокий зріст, мені по груди десь, я хвостом потер підборіддя. При погляді на пухнасту кінцівку в голові виникла ідея.

- Залазь мені на спину.

Сайла невіруюче подивилася на мене і зробила крок назад.

- Швидше, - я переважив сумку на одне плече, повернувшись до дівчини спиною. - А то з такими темпами ми не встигнемо до ночі, я ж бачу, що тобі важко йти.