Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Підіймаюсь сходами вже знайомого під'їзду з великими надіями. Поки що все складається досить добре. Харитон відправився купувати авто, а я навмисно запізнився на потяг. Ще й збрехав про час його відправлення, щоб, якщо мене схочуть проводжати, вже точно не сісти у нього. Благо, можу собі це дозволити, бо наступний навчальний тиждень у моїй школі дистанційне навчання і я маю право проводити уроки в онлайн режимі, не з'являючись у навчальному закладі. А тепер повертаюсь до квартири Даниленків, де, нарешті, Анжеліка лише сама й ми зможемо з нею відверто поговорити.

Сподіваюся тільки, що нікого з гостей не принесла нечиста сила...

Усміхаюся, підійшовши до квартири. Стає цікаво, чи знайшла дівчина всі мої гачки? Я напшикав гостьову кімнату своїми парфумами й подушки, залишив записник і ще одну малесеньку річ. Це все мало б змусити янгола думати про мене. Вірю, що це все зможе налагодити контакт із Лікою та вивести її на щиру розмову.

Натискаю дверний дзвінок. Один натиск. Другий. Третій... П'ятий врешті-решт! Але мені не відчиняють.

Може Ліка заснула? Або вийшла у магазин. Має ж бути привід, через що вона не відчиняє! А може їй не можна відчиняти без дозволу Харитона?

Лаюся подумки. Все може бути...

Зрештою, десять спроб зазнали невдач. Припиняю тримати палець на кнопці дзвіночка. Відчуваю себе телепнем... Чи не даремно я все це замислив?

Відходжу до перил сходів і обпираюся на них. Відчай в мені, що магма в жерлі вулкана, так і гуркоче...

Минає хвилини зо три, перш ніж я знову берусь за старе. Я не можу ось так взяти й піти! Не можу поїхати з міста не дізнавшись правди! Нехай хоч дзвінок той дверний згорить від моїх частих і беззупинних натискань, а я все одно не закінчу розпочате!

І ось, коли рішучість бере наді мною верх, стається диво...

— Ти?.. — дивиться на мене янгол у смужку не широко прочинених дверей. Ще й крізь туманну пелену заплаканих очей...

Мене одразу ж проймає та хвилює її зовнішній вигляд.

— Що з тобою? Ти плакала? — дозволяю собі проявити стурбованість — ось так одразу.

— Це не важливо. Що ти тут робиш? Ти ж мав, наскільки мені відомо, вже поїхати, — прилітає мені зустрічне запитання.

— Спізнився на потяг.

— Нічого собі... Що тепер робитимеш? Квитки на інший потяг взяв?

— Так, але на завтра. На сьогодні не було вільних місць, — доводиться мені збрехати.

— Отакої...

Наш тихий, прокволистий діалог раптово обривається, а дії не змінюються. Досі розділені дверима, ми ніби малі діти — не знаємо, що робити далі. Вона мнеться, тулячись до дверей, опустивши очі додолу, а я милуюся нею. Моя ангельська дівчинка... Так близько стоїть від мене, але така недосяжна...

— Тож я цей... Я повернувся до вас. Подумав, може не виженете й сьогодні та дасте прихисток ще на день, — все ж наважуюсь заговорити та озвучити таке зухвале прохання.

— Ти хочеш у нас ще лишитися?! Навіщо?

Реакція Ліки виходить занадто бурхливою. На її обличчі вимальовується роздратування. Оскільки я був не готовим до такого, то розгублююсь.

— Я... Я подумав, що... Анжеліко, може спершу впустиш на поріг і там поговоримо? Холоду до квартири напускаєш і сама мерзнеш, — намагаюся зменшити ризик отримати відмову у прохані.

Та, на жаль, це не діє.

— Я можу зачинити двері та й все.

— Зрозумів... До речі, а я забув у вас дещо! — зазнаю добрячої поразки, проте хапаюсь за останню соломинку.

— Точно! Блокнот. Я знайшла його випадково, — зізнається Ліка. І зачиняє перед моїм носом двері, зі словами: — Зараз я тобі його винесу.

Доводиться гепнути долонею об двері та зчинити опір, щоб не дозволити цьому статися.

— І ще дещо забув! Дозволиш пошукати?

Зсунуті брови шатенки повідомляють про здивування. Я відчуваю деяку розчарованість, бо це означає, що дівчина не клюнула на ще один мій гачок. Та й блокнот, ймовірно, не розгортала. Так думаю. І це провал.

Але ж сліди сліз на порцеляновому личку! Спершу я припустив, що то залишені мною особисті речі засмутили її. Проте, чи я не перебільшую? Моє значення в її житті може бути мізерним. Вірогідно, вона плаче від чогось іншого...

— Скажи що і де ти залишив — я принесу.

— Якби ж я пам'ятав, де лишив ті навушники! — брешу свідомо, бо зовсім не навушники загубив, і місце пам'ятаю досі добре. Але, що не зробиш, аби попасти всередину квартири? І це спрацьовує.

— Ходімо шукати. Де ти їх востаннє бачив? — турбується Анжеліка, давши згоду, щоб я роззувся.

— Мабуть, не забрав із гостьової, — направляю її.

Коли ми опиняємося в зазначеній кімнаті, красуня з сумними очима цілеспрямовано бере з високої тумби мій записник і передає його мені.

— Ось. Це твоє. Було у вітальні...

Намагаюся оцінити результати свого плану. Чи читала блокнот? Складно сказати. А щодо всього іншого... Постіль із ліжка знята, а в кімнаті прохолодно й зовсім не відчувається аромату мого парфуму. Що ж — отже, не сподобався їй мій парфум і вона його вивітрила. Фіаско...