Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Проводжаючи тата до дверей, помічаю, як він раз у раз перевіряє годинник на своєму зап’ясті, хоча часу до його зустрічі з Маргарет ще більш ніж достатньо. Його хвилювання таке явне, що мимоволі починаю нервувати й сама. Але, здається, все йде гладко: тато поправляє шарф, мимохідь перевіряє, чи не пом’явся костюм, і, врешті, кидає на мене короткий погляд.

— Ти точно не нудьгуватимеш?

— У мене буде чудовий кіновечір. І, можливо, навіть піца, якщо кур’єр не загубиться у ваших снігах, — заспокійливо посміхаюся.

Тато дивиться скептично, але нічого більше не каже, просто киває й нарешті виходить. Зачиняючи за ним двері, видихаю з такою силою, що здається, повітря наповнює весь коридор. Мій час почався.

Підіймаюся в кімнату, де гардероб уже третій день нагадує поле бою. Після поради Солі я все ще вагалася: чи обирати щось тепле, практичне і «антизамерзаюче», чи ризикнути й вдягти щось красиве, що справить враження? У результаті комбіную обидва варіанти: оверсайз светр кремового кольору, чорну спідницю й теплі, але стильні чоботи. Легкий макіяж і, звісно, пуховик — хочеш чи ні, та Фростгейт диктує власні правила стилю.

— Наче й непогано, — шепочу до свого відображення, вирівнюючи рукави светра.

Та внутрішня легкість швидко розвіюється, як тільки дивлюся на годинник: залишилося десять хвилин до призначеного часу. Ходжу по кімнаті колами, немов це може прискорити появу Олівера. А що як він передумає? Або знову забуде про побачення, затримавшись на арені? Серце чомусь б’ється сильніше з кожною хвилиною.

Крізь вікно бачу, як на вулиці повільно спускається вечір. Ліхтарі заливають подвір’я теплим жовтим світлом, сніг легенько падає на землю, створюючи атмосферу зимової казки. У цьому магічному затишку я почуваюся бомбою, яка ось-ось вибухне від напруження та хвилювання. 

І ось я чую сигнал машини. Олівер. За ті кілька секунд, поки я одягала шарф, у моїй голові промайнуло мільйон думок. Зовсім не розумію, звідки ця паніка. Я ж не вперше йду на побачення. Хапаю сумочку й спускаюся сходами. Відкриваючи двері, бачу його: у сірому пальто, з легкою посмішкою на губах. Як же легко виглядати неперевершеним, коли ти Олівер Маккей…

— Привіт, Алісо, — його голос звучить тепло. — Ти готова?

— Угу, — видавлюю з себе, опускаючи очі. Ну і з якого дива тепер на мене накотила сором’язливість? Дива, та й годі. 

Уже за кілька секунд я опиняюся поруч із ним у машині. І лише тепер помічаю, що він нервує не менше за мене — перебирає ключі у пальцях, міцно стискає губи й постійно озирається, наче ми бандити, яких переслідує поліція. 

Я ж намагаюся приховати свою ніяковість, роздивляючись міські вогні, що пробиваються крізь затуманені вікна машини. Усередині салону тепло й тихо, лише радіо ненав’язливо грає якусь попсову мелодію. Олівер сидить за кермом із серйозним виразом обличчя, його руки впевнено лежать на кермі, а легкий аромат його одеколону заповнює простір між нами. Він мовчить, повністю зосередившись на дорозі. Я вже було подумала, що ми не розмовлятимемо всю дорогу, як нарешті Маккей озивається:

— Скажи мені, Алісо… Як так трапилося, що в Україні немає черги з хлопців, які прагнуть твоєї уваги? — запитує Олівер із вдавано недовірливим виглядом, кинувши на мене швидкий погляд. Його очі сміються, але в голосі ховається тонкий натяк на справжню цікавість.

— А чому ти вважаєш, що її немає? — питаю, втримуючи серйозний тон, хоча всередині починає клубитися тепле відчуття від його уваги.

— Все ж таки є? — він нахиляє голову, його рука нервово смикає застібку на шиї. — Тоді дивно, що ніхто з хлопців так і не домігся свого. Тобто… для мене велика удача, що ти досі вільна. 

— Може, я постійно випробовувала кандидатів драконами, — жартую. — І лише ти зміг дійти до кінця. 

Олівер голосно сміється, але його очі знову ховають щось глибше.

— Приємно бути переможцем. Навіть якщо після сьогоднішнього побачення ти видалиш мій номер та перестанеш вітатися. 

— Не думаю, що все пройде аж настільки жахливо. 

— Я вмію дивувати.

— Те, що ти не забув про мене — вже хороший знак. Якщо нагодуєш — отримаєш ще кілька балів на свою користь. 

— Тоді я все правильно спланував, — самовдоволено посміхається. — Ми їдемо у місце з чудовою кухнею. Принаймні, якщо довіряти Хантеру… Сам я рідко їм в ресторанах. 

— Не любиш платити? 

— Не люблю ходити туди сам, — відповідає з сумом. 

— Як добре, що я стала тобі в пригоді!

— І не кажи, — він кривувато посміхається, косячи погляд у мій бік.