Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей 📚 - Українською

Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей" автора Антон Дмитрович Мухарський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 68
Перейти на сторінку:
піти з дому, який будував своїми руками, піти від дітей і не мати змоги з ними бачитися, не чути їхнього сміху, не торкатися їхнього волосся, не зазирати їм в очі й не вкладати спати, то вони глибоко помиляються. Адже я не йшов до коханки, не кидав дружину через те, що почуття згасли, не збирався заводити нові стосунки. Я любив її, страждав без дітей, без наших вечорів, поїздок на дачу, без наших розваг і довгих нічних розмов. Моя самотність, особливо вечорами, у холостяцькій квартирі на Подолі була нестерпно гнітючою. Якби не собака, веселий і розумний Барчук, з яким ми взяли за звичку довго гуляти перед сном, не знаю, як би й переніс це все. Десятки разів рука тяглася до телефону і писала СМС: «Ти перемогла. Я готовий убити Ореста й повернутися», але жодного разу я так і не натиснув кнопку «відправити». Бо це значило – відмовився від самого себе, а отже, від повноцінного життя. Чоловікові вкрай необхідно відчувати, що він має «проект», а не просто коптить повітря, пливучи за течією.

Проте вона й чути не хоче про творчість. Називає це як не бажанням випендритися, то боротьбою з вітряками: «І кому потрібно оце твоє донкіхотство? Кому, на хрін, потрібна оця удавана жертовність?»

Ну як їй пояснити, що я не можу жити в країні, де президент – «єнакієвський гопнік». Що мені розповідати дітям і онукам, коли вони спитають: «Чого ж ви не боролися проти несправедливості, а тихо сиділи по своїх хатах і насолоджувалися добробутом, тоді як країна смерділа і розкладалася від злочинної влади?». Відповісти: «Щоб мати гроші, аби вас ростити»? Для них така відповідь не звучатиме переконливо, бо часова перспектива нівелює побутові й ситуативні питання, кристалізуючи саму суть часу: «або ти колаборант, або чиниш спротив». Мені завжди якось більше імпонував другий варіант. Але важко. Звертаю з Пушкінської на Прорізну і поволі піднімаюся угору. Давить у грудях.

«Тобі не належить те, що у тебе можуть відібрати», – якось посеред ночі я прокинувся від цієї думки. Довго ще ворочався у ліжку. А й справді, після людини лишаються тільки її вчинки, слова, її історія. Отак взяти, приміром, будь-кого й обірвати усі зв’язки і стосунки, матеріальні прив’язки – лишається людина голою-босою, з тим, що є у неї всередині. Тобто душа – це єдине, що дійсно належить людині. А ще – творчість. Усе інше можуть відібрати. Навіть дітей, як це зробила дружина. Ти – сам на сам. І нема за що заховатися, і нема за що вчепитися. Тому не шукайте собі скарбів на землі… От чому я досить легко пішов на підписання цього контракту. Вона хоче матеріальних зисків – будь ласка, я дам їй це. В обмін – тільки одне: вільно бачитися з дітьми. Проте вона хоче відібрати у мене Ореста. Вона знову зазіхає на те, що належить мені за вищим правом власності – творчим. На це я піти ніяк не можу.

Піднімаючись Прорізною вгору, важко дихаю.

«Вона не зрозуміла, що мій вчинок – це дар до її ніг. Це не слабкість і не крок відчаю. Це мій зважений вибір, ще одна спроба налагодити стосунки, хоча б заради дітей, про яких вона на словах так дбає, а насправді використовує як спосіб шантажу».

Анжела росла без батька і ніколи не знала, як поводитися з чоловіками, котрі періодично з’являлися в житті її матері. Інколи мені здавалося, що найприйнятнішою для неї формою існування людських осіб була модель, схожа на стосунки комах-богомолів, де самиця пожирає самця одразу після акту запліднення. Останнім часом жінки ніби подуріли, змагаючись між собою, хто вправніше і хитріше використає і зжере свого чоловіка. Взяти хоча б оцю дурепу Окунську – «взірець» для моєї дружини.

Серце страшенно калатає і якось «булькає» у грудях. Повітря не вистачає. Зупиняюся, спираюся рукою об стіну і деякий час стою, опустивши голову.

Ця жіноча порода почала активно розмножуватися з приходом у наше життя журнального глянцю, десь із середини 90-х років минулого століття. Справді-бо, важко жінці знайти собі до пари гарну особу протилежної статі – відбувається природний процес витіснення суто чоловічих рис жіночою природою з набором необхідних для виживання адаптивних якостей та більш здатною до компромісів. Раз обпеклася, другий…. І ось уже виникає установка – усі чоловіки сволочі! Ба навіть якщо поруч з тобою чоловік «нє сволоч», то вже апріорі, начитавшись жіночих глянцевих журналів, неодмінно «сволоч», тільки така, що ще не проявилася. Відсутність довіри між жінками й чоловіками – першопричина негараздів, що заполонили наше життя: нещасливих шлюбів, стосунків, особистих трагедій та психологічних травм у дітей, чиї батьки розлучилися. Але найстрашніше, що раз утративши довіру, поновити її майже неможливо, як неможливо вилікуватися від СНІДу чи гепатиту С. Що не роби, а вірус сидить і точить організм, вкорочуючи віку.

Оклигавши, я піднімаюся ще трохи вгору і зупиняюся на розі Володимирської та Прорізної.

Чомусь згадується булгаковська «Біла гвардія». Саме той епізод, де на розі Мало-Провальної та Володимирської вулиць петлюрівці стріляли в Олексія Турбіна і він, поранений, тікав кудись дворами – майже як оце я тікаю від рудої, самовпевненої, коханої і ненависної водночас жінки. А вона сидить у ресторані за порожнім столиком і, примруживши відьомське око, дивиться на рештки вина у бокалі, де хилитаюся я – увесь розхристаний, захеканий, поранений її прицільними пострілами в серце. Історія протистояння триває. Тільки тепер убивають «бандерівця» та «націонал-фашиста». Луплять по морді навідліг, знищують розважливо, послідовно…

Загорається зелене світло, і я у натовпі рушаю на протилежний бік. Раптом щось вибухає перед очима й одночасно розривається в грудях. Світ пливе, ноги стають ватяними. Останнє, що я бачу, – гранітний парапет біля Золотих воріт.

Приходжу до тями вже в кареті швидкої.

– Тиск майже двісті. Укол магнезії терміново…

– Лікарю, що зі мною?

– Підозра на інфаркт. Раніше таке було?

– Ні, в перший раз.

– Лежіть спокійно.

Булгаков… До чого тут Булгаков? Ах так, «Біла гвардія», Олексій Турбін, Єлєна Прекрасна, Мишлаєвський, Миколка… Колись це було тут. «Петурра! Петурра!»

Ми з нею як Росія і Україна, як два світи, що одвічно стикаються у двобої на високих берегах Дніпра. Що люблять і часом жити не можуть одне без одного, що мають купу спільних дітей і навчалися в одному інституті. Але різні, як чоловік і жінка, як Азія і Європа, як радянська «будьоновка» і петлюрівський «шлик», як «Червона калина» і «Союз нєрушімий». І чим закінчиться

1 ... 32 33 34 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"