Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Двері у реанімацію різко відчинились, звідти вийшов жилавий чоловік років п’ятдесяти. Він дивився на Віктора сумно і було не зрозуміло – сталось щось погане чи лікар просто дуже втомився.

– Ви чоловік Яковенко? – запитав він, знімаючи окуляри.

– Так-так, – аж підскочив Віктор, залишивши «Грецькі імена та їхні значення» на лавочці. – Я – чоловік Шагіди. Яковенко Віктор.

– Вікторе, дивіться, ситуація наступна, – почав кремезний лікар. – У вашої дружини на 33 тижні вагітності сталося дуже тяжке ускладнення, що називається відшарування плаценти, це поставило під питання не тільки її життя, але і життя дитини.

– Стоп-стоп, – перебив Віктор, – тобто під питання? Мені лікарі швидкої сказали…

– По-перше, не перебивайте мене! – суворо рявкнув лікар так, що молодий Віктор аж зробив крок назад. – А по-друге, це не лікарі, а фельдшери… А я лікар!

– Добре, вибачте, – опустив очі Віктор, його пульс піднявся вже мабуть до двохсот, долоні спітніли і тиск здавлював грудну клітину так, що не вистачало повітря.

– Так от, відшарування плаценти, через яке ваша дружина зараз у надскладному стані у відділенні реанімації, так само як і син, який пережив клінічну смерть, але зараз стабілізований.

– Клінічну… смерть, – сльози покотилися рікою з очей Віктора на підлогу. – Вони це все, що у мене є! – шмигаючи, голосив Віктор, чиї очі вже почервоніли від невпинного тиску на судини. – Мені ніхто більш не потрібен! Тільки моя люба.. І мій син! Я БЛАГАЮ вас, – заволав він, хапаючись за волосся на голові. – Врятуйте їх! Я БЛАГАЮ! Я віддам усе.

– Віктор, заспокойтеся, будь ласка, – невимушено продовжив лікар. Десь у глибині, під маскою байдужості крихти жалю були присутні у реаніматолога, але він намагався придушити останнє людяне у собі. – З вашим сином, як я і казав вже – все добре, просто він спостерігається у відділені інтенсивної терапії через ускладнення, що сталося і через його недоношеність.

– Смерть це ускладнення?! – як божевільний із витріщеними, блискучими від сліз очима заволав Віктор.

– Так, це ускладнення, яке вже.. е-е.. вирішилось. Ви зможете його навідати вже сьогодні ввечері, на декілька хвилин.

– Я відвідаю його зі своєю дружиною! – хитаючи головою, продовжив гнути свою лінію Віктор.

Лікар подивився на чоловіка, і поки той не помічав, похитав головою. Він знав, що трапилось, але розумів, що якщо він скаже зараз – це може призвести до дуже поганих наслідків, а у дитини повинен бути батько.

– Добре, очікуйте, будь ласка, – як і на початку, невимушено закінчив лікар і зачинив двері.

За 30 хвилин до цього*

– Роблю розтин! – високий хірург у зеленому стерильному халаті схилився над вагітною молодою дівчиною, шкіра якої була блідо-­оливкового кольору.

– Швидко – дві ампули фентанілу, який тиск? – інший лікар запитав у медсестри, яка метушилась немов навіжена.

– Шістдесят на тридцять, знижується.

– Іро, став ще одну інфузію струменево, додай шість ампул міметиків туди, хай буде мезатон, дзвони Тані, що там з групою крові? – швидко проговорював він безліч завдань.

– Четверта негативна, – вже шоста людина увійшла в операційну.

– Бляха, Іро, давай поки ще одну ампулу транексамової кислоти.

– Вже було сім, стільки можна взагалі?

– Роби, кажу! – анестезіолог нервово переминався з ноги на ногу, дивлячись на безліч моніторів з показниками.

– Обрізаю пуповину, – проговорював акушер етапи своєї роботи, тримаючи плід синюшного кольору, без яких-небудь ознак життя. – За шкалою Апгар 0, починаю реанімацію. Кличте дитячого анестезіолога! – гучно проговорював він своїй медсестрі, яка побігла з операційної.

Менш ніж за хвилину вона повернулася у супроводі кремезного чоловіка. Лікар, що натискав до цього моменту на маленькі груди немовляти, відійшов.

– Куди ти пішов, коли раз на сторіччя потрібен?!

– Палити. Ти йому так все переламаєш! – нервово сказав кремезний і поклавши подушечки двох своїх великих пальців трохи нижче від точки натиску минулого лікаря, почав компресії. – Люда, вибери відсмоктувачем рідину з рота, потрібно інтубувати.

Одна з медсестер, що поки не була задіяна в процесі – активізувалася і почала метушливо виконувати команду лікаря. Дитячий анестезіолог узяв невеличку трубку та, ввівши її до носа, довів до трахеї, після чого під’єднав до переносного апарату штучної вентиляції легень.

– Апгар 6, переводимо у дитячу реанімацію. Час клінічної смерті 1 хвилина 6 секунд, – проговорив кремезний дитячий анестезіолог, а шоста жінка у хірургічному костюмі, що стояла в операційній, записала його слова на невеличкий аркуш.

В той час як група медиків займалася порятунком немовляти, інші спеціалісти намагалися не втратити молоду вродливу дівчину, що згасала на очах.

– ТИСК?! – вже просто волав анестезіолог на свою медсестру, в той час як акушери-­хірурги зашивали маткові артерії.

– П’ятдесят на тридцять.

– ДЕ ЦЯ КЛЯТА КРОВ!? – гримав він мов скажений, під час того, як Таня знов зайшла в операційну та рушила до нього.

– Останні дві жаби крові з четвертою негативною ми вчора витратили на онучку депутата. В неї була невеличка анемія, – звівшись навшпиньки, прошепотіла вона на вухо роздратованому анестезіологу. – Це були стратегічні запаси, більше нема, потрібно чекати до вечора.

Розлючений лікар в моменті застиг. Він дивився на те, як з моніторів зникли всі показники. «Пульс 0 Сатурація 0 Тиск – » показували монітори. Лікар стояв, опустивши руки. Він не знав, що робити.

– Хто дозволив це.. Тань? – тихо прошепотів він.

– Ваш кум – Валентин Іванович.

– Валік.. хм, – гірко посміхнувся він.

– Казав, що гроші зараз збирає на вашу спільну подорож в Карелію.

Лікар-анестезіолог у чорному хірургічному костюмі лишень кивнув головою.

– Іро, – звернувся він до медсестри, яка з усіх сил намагалась запустити серцебиття молодій дівчині, доки хірурги відійшли від столу, піднявши свої стерильні руки до гори.