Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

– А допоможе? – чоловік засміявся. – Мені здається, на такий випадок знадобляться всі Ваші запаси. Тому що я дійсно не розумію порожнечі в його погляді. Хоча, – сам себе заспокоював, – мабуть, це на краще. Таких людей, як я, краще забути. 

– Не варто бути таким суворим до себе. На тебе дивиться донька, тобі варто бути найкращою версією себе і не журитися.

– Ваша правда.

– Що за річ у тебе на шиї, дорогенький? Вже кілька днів боюся запитати, але ти так активно ховаєш свій псячий нашийник, що мені вже не терпиться дізнатися.

– Одна юна леді взяла мене на повідок, – засміявся, побачивши засуджуючий всміхнутий погляд Врунґільди. – Що таке? 

– Що за жарти? – жінка відволіклася від роботи. – Я так і знала, що щось відбувається, це помітно по Лолі.

– У нась є наша ляля, – дівчинка, яка тулилася до чоловіка, активно кивала головою, слухаючи жінку. – Воня менє лікує.

– То в госпіталі ти плідно проводив час?

– В якому сенсі? – затулив дитині вуха, сміючись.

– В тому самому! 

– Та ні, – прийняв долоні від вух дитини та почав гойдати її на колінах. – Це просто чудова дівчина, вона дуже допомагає Лолі.

– Лоріане, любчику, судячи з того, як ти засяяв, то дуже допомагає «ваша ляля» не тільки Лолі.

За кілька годин крамницю наповнюють люди: гучні, щасливі, буденні – всякі, і Лола залишається гратися іграшками та їсти булочку з капустою в підсобній комірчині – невеличкій кімнаті з диванчиком, а Аларіон задумливо допомагає Врунґільді з замовленнями, зиркаючи на дитину крізь прочинені двері. 

Увечері вдома, поки Лола репетує і лупцює його ноги вже не м’яким єдинорогом, а дерев’яним коником, він знову кличе Віолетту – наче та врятує його від гнівної дитини.

Віолетта не являється. Наступного дня – те саме.

Він сумує за нею. Дитина сумує.

У його вихідний, коли він вдома – заспаний та самотній, Лола раптом, як кіт, разом з нещасним вазоном впала з підвіконня і розбила коліно та лікті. Дитина плаче і Аларіон наляканий та засмучений намагається витерти кров та допомогти.

– Ляля-я-а-а! – дівчинка навзрид. – А-а-а-а! Тата-а! 

– Наша ляля не прийде, потерпи трішки, – притуляє шматочок бинта до її коліна і змухає на ранку. – Я теж дуже хочу, щоб вона прийшла. Віолетто, мила, помагай, бо ми тут пропадемо без тебе, – тараторив під ніс. 

І вона з’явилася. 

– Дякую, – видихнув – схвильований, обережно підняв Лолу на руки й у кілька кроків наблизився до Віолетти, його обійми були теплі й сильні, переповнені полегшенням. – Ми сумували, – прошепотів, затримуючи погляд на її обличчі.

Віолетта злегка затремтіла, але в її очах досі гіркота. Той погляд, який вона намагалася уникати, і правда, що не могла забути, очевидно тягарем лежали на її серці. Дівчина обережно взяла Лолу з його рук, посадила дівчинку на стільчик і зосереджено оглянула рани.

– Дай-но я, – тихо сказала, забираючи шматочок бинта з рук Аларіона. 

Дитина заспокоювалася, хоч і схлипувала, притискаючись до Віолетти.

Дівчина обережно обробила подряпини, зосереджено видихаючи і намагаючись не глянути в його бік. Її ніжні пальці ретельно очищали ранки, легкі дотики дарували Лолі заспокоєння, а тепло від присутності Віолетти змушувало і Аларіона, і дівчинку почуватися краще.

– Дякую, що прийшла, – не витримавши мовчання, повторив, і його голос знову захлинувся тим хвилюванням, яке він так старанно приховував.

– Я не до тебе.

– Але я однаково дуже радий, – уважно поглянув на неї – сиділа в новій зеленій сукні на колінах навпроти Лоли, яка тріпала ногами на стільчику. – Маєш чудовий вигляд. Тобі пасує ця сукня, – очевидно недешева.

– Кілька хвилин тому я була на святі подруги і мушу повернутися. 

– Що за свято? 

– Її заручини.

– Ти там з кавалером? 

Віолетта всміхнулася, ледве помітно, лише кутиком вуст. Вона не відповіла одразу, розправляючи поділ сукні та злегка поправляючи Лолі зачіску. Здавалось, що її слова зависли в повітрі, залишаючи місце для невпевненої павзи, яка для Аларіона виявилася нестерпно довгою.

– Ну, скажімо так... – нарешті обернулася до нього з легкою усмішкою, спостерігаючи за його обличчям, – я не одна там.

Його очі напружено звузилися, і чоловік вигнув брову. 

– Чудово, – мовив, намагаючись не дивитися в її очі. – У тебе чудовий обранець, я певен.

Віолетта трохи нахилила голову і пронизливо поглянула на нього.

– А якщо і так? – відповіла з легким викликом у голосі, нахилившись трохи ближче до Лоли. – Це важливо?

Аларіон потис плечима, не готовий до такої розмови, тому що вона бавилася з його серцем.

– Лоріане, в мене немає кавалера, – відповіла м’яко, даючи йому полегшення.

– Я радий це чути, – видихнув. – Ну… не в тому сенсі. Звісно було би чудово, якби в тебе був кавалер.