Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

– Ага, – протягнула, взявши Лолу на руки і сівши з нею на стілець. – Якби у мене був кавалер, ти ж певно перший радів би за нас. Чи я помиляюсь?

– Ну, може, й помиляєшся, – неохоче визнав. – Можливо, я просто звик, що ти тут. І не зовсім хочу… ділитися.

Віолетта хитро всміхнулася, але зберігала мовчання, досі відчуваючи гіркоту попередньої образи. Її погляд був стриманий, але водночас наче чекав, що він скаже далі.

Лола зиркала – то на Аларіона, то на Віолетту. Зиркала-зиркала оченятами і раптом розплакалася, заридала гучніше, ніж коли впала.

– Крихітко, що таке? – чоловік наблизився, взявши дівчинку за маленькі рученята. 

Віолетта зразу збагнула:

– Ох, то ти маленька артистка, – всміхнулася, – ну-ну-ну, малечо, тихенько, я ще кілька хвилин побуду з тобою. Гаразд? І тоді піду до подружок.

Лола притулила долоньки до щічок і стиснула губки, ображено сопучи, потім несподівано схопила ложку зі столу й почала бити нею по тарілці, мов маленький барабанщик.

– Лоло! – Аларіон зітхнув і спробував забрати ложку, але дівчинка швидко відсмикнула рученятко й глянула на нього переможно, ніби виграла маленький бій.

– А ну годі, бешкетнице, – Віолетта нахилилася ближче, забираючи ложку з її пальців із такою легкістю, ніби це було найприродніше. – Ти ж обіцяла мені бути чемною.

– Ляля не піде! – вигукнула мала, притискаючись до Віолетти.

Аларіон зупинився на мить, дивлячись на цю сцену, а потім нахилився до дівчинки, м’яко всміхнувшись:

– Маленька моя, а якщо ми відпустимо лялю і з тобою підемо до крамниці солодощів? Ти вибереш собі льодяник, будь-який, який захочеш.

Лола підвела оченята й на секунду завмерла, ніби обмірковуючи пропозицію, але потім вперто:

– Ляля теж іде!

Віолетта гмикнула, трохи розчулена такою прихильністю, але спробувала зберігати серйозний вигляд:

– Лоло, я вже казала, що ненадовго прийшла. Але, – вона нахилилася до дівчинки, – якщо ти будеш слухняною, я обіцяю, що прийду знову. Гаразд?

– Ляля-а-а… – Лола ледь не зірвалася на плач знову.

Аларіон швидко втрутився:

– Сьогодні ж ми з тобою планували похід до театру ляльок, пам’ятаєш?

Лола примружила оченята, і її капризний вираз змінився на зацікавлений.

– Ляльки?

– Ляльки, – кивнув Аларіон. – Але я дуже сподіваюся, що ти будеш чемна й не вирішиш раптом зачарувати зал, щоб ляльки самі побігали сценою.

Віолетта засміялася, прикривши рот долонею:

– То ти нарешті гуляєш із нею? Виходите на люди?

– Так, стараюся обирати нелюдні місця, але… хочу показати їй виставу, – він злегка знизав плечима. – Я буду щасливий, якщо ти складеш нам компанію. Це ввечері. Раптом будеш вільна о восьмій вечора… 

Віолетта не відповіла, обережно притримала Лолу, піднімаючи її на руки. Дівчинка вже зовсім заспокоїлася, вчепилася за її сукню й тихо сопіла, ніби боячись, що Віолетта знову зникне.

– Ну що, малечо, будеш чемна? 

Лола кивнула, але в її оченятах блищала невпевненість.

– Вибачте, Лоріане, я дійсно зайнята сьогодні. Іншим разом.

Вона нахилилася, м’яко поцілувала Лолу в щічку, потім повернула дівчинку до рук Аларіона.

Віолетта ще мить затрималася в кімнаті, але потім швидко зникла, залишивши по собі запах свіжих парфумів і якусь невловиму порожнечу, і Лола знову заридала.

День був тяжким, чоловік був певен, що ще трохи і голова вибухне. Дівчинка навіть не втомлювалася від власного галасу, так і не поспала перед прогулянкою.

Вечір швидко набирав обертів. Аларіон саме застібав свою сорочку, кидаючи останній погляд на власне втомлене відображення у дзеркалі. Лола бігала на кухні в своєму рожевому комбінезочику, який швидко став їй помітно малим. 

Ця сорочка… теж чорна, але інша, бо улюблену поцупила Віолетта. Він криво всміхнувся, уявивши, як вона, можливо, спить у ній, як у нічній сорочці. Сподівався, що так, а не викинула її, як непотріб.

– Раптом ти вільна, Віолетто… – пробурмотів у напівжартівливій манері, але з тією гіркотою, яка робила його слова надто щирими. – Ми зібрані.

І ось вона.

Раптово з’явилася у дверях спальні – гарна, навіть краща, ніж зазвичай. Її світле пальто лягало м’якими лініями по силуету, волосся блищало від світла ламп, а в руках вона тримала невелику сумочку.

– Ви готові? – запитала, ніби й не зникала раніше.

Він на секунду завмер, обернувся до неї в досі не застебнутій сорочці, бачачи, як її погляд швидко ковзнув по ньому. Її очі округлилися.

– Ох, – видихнула, ледве стримуючи смішок. – Ти не зібраний. Збрехав. Не варто кликати мене, коли ти голий!

– Де я голий? – чоловік засміявся, але з Віолетою було щось не так. – Ти втомлена? Що сталося?