Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Я сиділа на піску, босі ноги закопані в теплу м’якість, а всередині — лід. Повідомлення ще світились на екрані. "Якщо завтра ти не приїдеш — я приїду сам. І буде шкода, якщо хтось опиниться поруч." 

Мене трясло. Не від холоду — від страху. Від того, як знайомо звучали ці слова. Вони вже були — колись, у нашій квартирі, в темряві кухні, коли я стояла з розбитим телефоном, а він — курив і сміявся. Той сміх я чула навіть зараз. 

Дамір усе бачив. Не питав дозволу — просто встав, почав діяти. Звук його голосу в телефоні був як якір. Він сказав "загроза", сказав "санаторій", "потрібна охорона". А я… я просто дивилась на нього. Як на когось, хто прийшов, коли вже не чекала нікого. 

Коли він повернувся до мене — я не знала, що сказати. Тільки прошепотіла: 

— Тепер він справді може приїхати. Він божевільний, Дамір. І якщо постраждаєш ти... я не витримаю. 

Він опустився поруч, взяв мої руки у свої — гарячі, сильні, мовчазні. 

— Я вже постраждав, Міло, — тихо сказав він. — Від того, що бачу, як ти ламаєшся. І нічого не робити — найгірше. 

Я хотіла відповісти, але раптом — ще одне повідомлення. 

> “Година. Потім я рушаю.”

Мені стало зле. Голова запаморочилась. 

— Якщо він справді приїде... що тоді? 

— Тоді я зустріну його першим, — відповів Дамір. — І він зрозуміє, що тепер не може торкатися тебе. Навіть подумки. 

Я вперше за вечір дозволила собі заплакати. Тихо. Не через страх. Через те, що вперше не була сама.