Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Ніч була гіркою. Я не могла заснути, лежачи в ліжку з розплющеними очима, втупившись у стелю. Поряд — тиша, тільки десь вдалині чути було лагідний шелест моря, що відлунював у мені хвилею страху й сорому. 

Дамір.
Він просто був. Не питав, не вимагав, не тиснув. Захищав. 

Це не вкладалося мені в голову. Я звикла до того, що поруч із чоловіком треба бути пильна. Дивитись у його очі й шукати — коли він зірветься? Коли розлютиться? Коли ти скажеш не те й отримаєш мовчання, лайку, або удар по телефону, по серцю, по душі. 

Антон завжди був наче вулкан: спершу теплий, майже ніжний, а потім — вибух, обпалений край, страх. А я — вода. Я гасила, приглушувала, брехала за нього, мовчала, коли хотілося кричати. 

А Дамір — він сонце. Небезпечне по-іншому. Бо з ним хочеться зняти свій панцир. Бо він бачить тебе наскрізь і не тікає. Навпаки — підходить ближче. 

Мені було страшно. Навіть зараз. Страшно, що така ніжність може бути справжньою. Що можна бути з кимось, і не боятися себе втратити. 

І водночас — була злість. На себе. На те, що досі дозволяла Антону торкатися мого життя хоч словом. Що тримаю його образ у голові, мов стару рану, яку не можу дозволити загоїтись. 

Я підвелась, вийшла на балкон. Ніч світилася зорями. У корпусі спали діти — мої найстарші хлопці, які вчора ще порушували правила, а сьогодні жартували і допомагали молодшим не боятися моря. І я подумала: якщо я хочу бути прикладом для них — я маю вибрати себе. Інакше що я передам? Що страх перемагає? Що терпіння важливіше за повагу? 

Мені хочеться, щоб діти вірили в те, що можна вирости — і бути добрим. Що можна любити — і не руйнувати. Що поруч із тобою можуть бути не ті, хто тебе ламає, а ті, хто тримає тебе за руку, коли трясешся зсередини. 

І Дамір — саме такий. 

Я ще не готова. Але, можливо, вже не сама.