Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Дощ ішов дрібний. Мов краплі пам’яті. Не холодний. Просто — реальний.

Місто ще спало. Але на зупинці стояв хлопець. Йому було років десять. В руках — зошит. А в кишені — аркуш із написом: «Що ти відчуваєш, коли дивишся на себе?»

Його запитали це в школі. І він не знав, що відповісти. Вдома теж не знали. Батько знизав плечима. Мати відвернулась.

І тоді хлопець запитав у вчительки: — А як відповів би він? Той, у сірому?

І вона подумала. І сказала: — Можливо, він би не відповів. А просто подивився у відповідь. І ти б сам побачив.

Того ранку хлопець встав раніше. І просто чекав. Не когось. Не щось. Просто — відповіді.

Дощ не припинявся.

І на протилежному боці вулиці він помітив постать. В сірому. Тиха. Нерухома.

Хлопець не підійшов. Лише подивився. І в ту мить — відчув.

Тепло. Легкий сором. І раптом — спокій. Як після того, як щиро вибачився. Навіть якщо тебе не пробачили.

А коли кліпнув — постаті вже не було.

Він сів у тролейбус. Усміхнувся. І написав у зошит:

«Я не боюсь себе. І це — початок.»

...

Пізніше в тій самій школі вивісили новий плакат. Не з гаслом. З нагадуванням:

> «Нас не зіпсував Бог. І не врятує месія. Ми самі відповідаємо за те, що робимо. І тільки ми можемо змінити себе. Думай. Відчувай. Не вір сліпо. Не повторюй. Не служи неправді — навіть якщо вона зручно вдягнена.»

Цей текст ніхто не підписав. Але його пам’ятали. Бо це вже не було посланням. Це стало правилом —

бути людиною, навіть якщо світ забув, що це означає.

Кінець