Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Масаж, що почався не так” 

— Пані Машо, доброго ранку! — дзвонив Viber. Повідомлення було від Марусі.

Я саме намазувала тост з авокадо, коли телефон мигнув. Я натиснула — і прочитала:

“Я страшенно вибачаюсь! Сьогодні мене не буде — з’їла вчора щось не те, живіт болить капець. Але є гарна новина. Мене підмінить мій брат. Він теж масажист, і навіть кращий за мене, чесно! Ти ж не проти? Бо скасовувати не хочеться — ти ж мені казала, що чекаєш цей сеанс усю неділю ! Якщо погоджуєшся — просто приходь на ту ж годину.”

Я зависла з ножем у руці. Ну… брат. Масажист. Мені якось не дуже хотілося, щоб чужий чоловік розтирав мені спину, поки я в трусах під пледом думаю про життя. Але… якось було шкода відмовлятись. По-перше, я дійсно чекала. По-друге, моя шия вже другий день скрипіла, як старі двері. По-третє… ну, не знаю. Просто здалося, що це буде новий досвід. А я ж тепер — жінка, яка не боїться досвіду.

“Добре, я прийду,” — написала я. І навіть додала смайлик.
 

Коли я зайшла до знайомого кабінету — нічого не змінилось. Ароматичні палички, приглушене світло, той самий білий халат на гачку. Я зняла пальто й озирнулась.

І тоді побачила його.

Він стояв біля столу, складав рушники. Високий, злегка засмаглий, з вусами (чоловік з вусами, уявляєш?), і в чорній футболці з написом “Touch is therapy”.

— Ви Маша? — посміхнувся. Голос — теплий, трохи хриплий.

— Ага, — відповіла я, раптом відчувши себе, як школярка. — А ви… брат Марусі?

— Ярослав. Але можна просто Славік, — простягнув руку.

— Маша. Просто Маша.

Ми посміхнулись. Незручно. Але якось приємно.

— Маруся передала мені твій лист призначень. Все буде, як завжди. Не хвилюйся.

— Я не хвилююся, — збрехала я.

— Супер. То роздягайся до комфортного рівня й лягай. Я вийду на хвилину.

Коли я лягла на стіл і накрилась пледом, мені раптом здалося, що я все ж таки трохи хвилююся. Ну, блін. Я не звикла до того, щоб чоловіки, яких я бачу вперше в житті, розминали мені поперек і запитували, чи не боляче.

Але коли він зайшов — все стало якось… спокійно. Його руки були теплі. Рухи — впевнені. Він не говорив зайвого, не шуткував, не фліртував. Просто робив свою справу — і робив її добре.

І десь на 10-й хвилині, коли я вже почала розслаблятись, я раптом запитала:

— Ви давно цим займаєтесь?

— Майже десять років. Спочатку в санаторії працював. Потім відкрив приватну практику. А тепер приїхав до Марусі на тиждень — і от, маю пацієнтів.

— Ну як пацієнтів… одна бідна жінка з болями в шиї.

— Повір, таких “бідних” жінок я обожнюю. Вони знають, що їм треба. Не приходять “бо чоловік подарував сертифікат”. Знаєш, як це буває?

Я засміялась.

— О, ще як. Я теж колись купила сертифікат подрузі. Вона думала, що це натяк на те, що вона напряжена. І образилась.

— От бачиш, — засміявся він.

Ми говорили про дрібниці. Про погоду. Про місто. Про те, як Маруся варить каву й ніколи не миє після цього турку.

І мені раптом стало дуже… легко. Спокійно. Без напрягу. Без підозри, що за компліментом ховається флірт. Без відчуття, що треба виглядати краще.

Просто лежала. І мені було добре.

— Спина в тебе — нормальна, до речі. Стан трохи напружений. Але ти, видно, щось робиш — йога? Фітнес?

— Танці, — відповіла я. — І трохи біг. І масаж.

— Красуня, — сказав він спокійно. І так, що не хотілося одразу дати йому по голові за “дешеву підкатку”.

Я мовчала. Але в середині щось смикнулося.

Щось нове. Тепле. Дрібне. Але живе.

Коли масаж закінчився, я вдягалась повільно. Справді не хотілося йти.

— Дякую, Славік. Справді. Ти класний.

— Завжди радий допомогти. Можеш записатись ще — я тут до кінця тижня.

— А потім?

— А потім — знову до себе. У мене там теж клієнти. Але якщо буде треба — я приїду.

— Ага. Добре.

Ми попрощались. І я вийшла надвір.

На вулиці був теплий серпневий вечір. Повітря пахло асфальтом і кавунами з ринку. Я йшла й думала: “Ну, може, нічого й не буде. Але я ж дозволила собі бути. Відкритися. Прийти. І не втекти.”

І знаєш… це вже багато.

“Масаж, що почався не так” 

Наступного дня я прокинулася раніше, ніж будильник. Ще до того, як котяра встиг видряпатись на подушку і голосно зажадати сніданок. Щось у мені було… інше. Не можу сказати, що я закохалася, чи там відчула метеликів — ні. Але було відчуття, ніби в душі з’явилось відчинене вікно. І свіже повітря почало заходити.

Я встала, заварила каву і, поки вона настоялась, відкрила Viber.

“Доброго ранку, пані Маша! Це Ярослав. Хотів дізнатися, як почувається ваша шия після вчорашнього сеансу? І чи не проти ви, якщо я запишу вас ще на п’ятницю — останній день, коли я тут.”

Мій мозок миттєво розділився на дві половини. Одна — підстрижена під нуль, холодна і логічна, — казала: “Та ну, нащо? Ще й брат Марусі, незручно. І взагалі — обережніше треба з цим всім.”

Інша — з яскравим манікюром і в новій сукні — відповідала: “А чому б і ні?”

Я написала:

“Добрий ранок! Шия — ідеальна. Щодо п’ятниці — так, запиши, будь ласка. Хочу ще трохи ідеальності.”

І зловила себе на тому, що посміхаюсь. Без причини. Просто так.

У четвер я випадково зустріла Марусю біля аптечного кіоску. Вона виглядала вже значно краще — тільки злегка бліда, але бадьора.

— Ну що, мій брат не налякав тебе? — засміялась вона.

— Якщо чесно — я тепер не знаю, до кого записуватись. Ви обидва круті.

— О, почалось… — закотила очі Маруся. — Я знала, що він знову підчепить собі фанатку. Але чесно кажучи, ти мені подобаєшся. Так що якщо раптом… ну, коротше, якщо що — я за вас обома!

— Та перестань, — знітилась я. — Це ж просто масаж.

— Та-ак, масаж, масаж… Знаю я ці масажі, — підморгнула вона і побігла далі.

А мені стало і смішно, і тепло. Бо навіть якщо нічого не буде — це було по-новому. Без драм. Без очікувань. Просто — щось свіже. І саме це мені було потрібно.