Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра 📚 - Українською

Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коли ти йдеш — я народжуюсь" автора Лана Міра. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра» була написана автором - Лана Міра, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасний любовний роман".
Поділитися книгою "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра" в соціальних мережах: 
Це історія, написана від першої особи — як розмова з подругою на кухні, під пледом, із чашкою чаю: щира, тепла, близька. Разом із героїнею ти пройдеш зраду, втрату, невпевненість, самотність, боротьбу, нову роботу, схуднення, перші кроки до себе, роман, сумніви, надію й ті самі прості щасливі ранки, коли вже не страшно прокидатись. Це не просто історія. Це шлях до себе, який звучить у кожному серці.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 75
Перейти на сторінку:
Глава 1. Я лежу на підлозі. І мені все одно

Ніч. Дитина спить. Антона немає.

У нашому домі — тиша. Але не та, що заспокоює. А та, що давить.

Я лежу на плитці у ванній. Лежу, наче хтось мене сюди поклав. Але це я сама.

Просто не знала, куди ще йти, щоб не чути нічого. Щоб не бачити, не відчувати, не бути.

Я вже не плачу. Сльози були раніше.

Зараз — просто тиша в мені. Порожнеча.

Таке враження, що щось померло. Може, я.

Моя сім’я…

Я ж так в неї вірила. Та ні — я ж не в нього вірила. Я вірила у нас. У цей образ, у цю “нормальність”.

У чоловіка, який працює, дружину, яка все витягує, дитину, дім.

Але він пішов. Просто сказав:

— Я втомився. Мені треба побути одному. Може, повернусь. А може, ні.

Може, повернусь. А може — ні.

Це що, оренда? Це що, стіл у кав’ярні: зайняв — потім повернусь?

А я — що, речі, які можна залишити і забрати, коли заманеться?

Я жила. Дихала цим життям.

А тепер лежу на підлозі. І мені все одно.

Губи пекуть. Я вже їх згризла. Болить — але хай.

З-під дверей дме. Може, вхідні не зачинила. Але мені не холодно. Мені нічого не холодно.

Бо сьогодні я померла.

І тут я згадую. Вона. Єдина, хто мене завжди розуміє.

Не Антон. Не хтось із родичів.

Моя подруга.

Ми з нею не просто дружимо. Ми — як сестри, тільки з іншої крові.

Вона живе в іншій країні. У неї маленький син, зовсім крихітка. Але я знаю:

навіть серед ночі вона візьме слухавку. Або відповість.

Я беру телефон. Вона онлайн.

— Мені погано. Скажи щось.

— Що сталося?

— Лежу на підлозі. Все. Просто не знаю, як мені це пережити.

— Вставай. Просто зараз.

— Я не можу.

— Вставай. Бо я не приїду тобі супчик варити в три ночі.

— А 100 грам?

— Ну хіба що, але ж ми обіцяли собі — без цього.

— Я не знаю, як жити далі.

— Знаєш. Просто забула. Зараз я тобі нагадаю. Пиши.

І я пишу.

Вона читає. І, як завжди — не мовчить.

— Я ж тебе попереджала. П’ятнадцять років. А останні шість він тільки в роз’їздах.

— То в Польщу, то в Чехію, то “на дім збирає”, то “проект цікавий”.

— А ти з дитиною, з батьком-інвалідом, зі своїми проблемами — сама.

— Це не життя, Маша. Це виживання. І ти вижила. Ще й як!

— Ти тільки подивись, як ти все це тягнеш. Ти справлялася, коли його не було.

— Із садком, школою, хворобами, рахунками, проблемами — одна.

— А він? Він навіть не знав, що у вас ламалася пральна машина.

— Він навіть не питав, як ти.

Я читаю це — і ридаю. Але мовчки.

Бо вона права. Вона завжди права.

— Знаєш, ти для мене завжди була як світло.

— Зеленоока зірка, яка світилася навіть у найтемнішу ніч.

— Ти писала вірші, малювала, танцювала. Ти була така… жива.

— А потім просто перестала дихати. Всередині.

— Ти перестала їсти нормально, почала пити каву від втоми, закривалася в собі.

— А ще ця щитоподібка, псоріаз, діабет.

— Це не просто хвороби. Це — тіло, яке кричить: “Почуй мене!”

— А тепер скажи: чи хочеш ти залишитись такою, як зараз?

— Чи хочеш знову бути собою?

Я не знаю.

Я лежу. Читаю її слова. І в мені щось тремтить.

Це ще не віра. Це не сила.

Це… надія.

Вона додає:

— Я вірю в тебе. Я тобою пишаюсь.

— Ти така сильна. Ти — приклад.

— Ти вже шість років тягнеш на собі все. І ніколи не скаржишся.

— І зараз теж витягнеш. Бо ти — Маша.

— Маша, яка не здається.

— Маша, яка перетвориться.

— Маша, яка ще покаже всім, на що вона здатна.

Я сміюся крізь сльози.

— Знову ти зі своєю мотивацією.

— Я ще не готова нікого вражати.

— Та пофіг. Я готова в тебе вірити. І цього вже досить.

І знаєш що?

Я підвожуся.

Мій дім — все той самий.

Світ — той самий.

Але я — вже трохи інша


 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"