Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Я прокинулася.

Чи то заснула, чи то наче мене хтось вимкнув, і я впала обличчям у подушку
— неясно. Може, це все був якийсь психоделічний сон, і зараз я прокинусь, і все буде як завжди? Але я не прокинулася в іншій реальності. Я прокинулася в нашому ліжку. Самотньому. Порожньому. З холодом зліва — там, де завжди мав бути він.

Нічого не змінилося. Шість років він їздив туди-сюди — «заробляє», «збирає», «працює на нас». А я тут — варила борщі, кричала на дитину, рятувала батька і себе — щодня. Але тепер його нема. І тепер це якось офіційно.

Ранок почався, як за сценарієм. Куча справ. Кава. Зібрати дитину в школу. Вимити підлогу. Перевірити, чи батько прийняв ліки. І головне — не дивитися в дзеркало.

Бо там я. Справжня. З набряклими очима, з червоним носом і з цим от дивним, напівістеричним поглядом «ти серйозно ще тримаєшся, Маріє?». А навіщо? Перед ким?

Каву сьогодні зробила чорною. Без молока. Без надії. Може, прокинеться мозок. Може, хоч щось проясниться. Відкрила холодильник — а там він. Торт. Той самий, що ми вчора купили, бо ж «тато повертається». Цілий квест був — надували кульки, дитина малювала листівку, я навіть зробила зачіску. Ага. Ідеальна сім’я.

Я взяла цей торт, сіла на стілець, і вгризлася в нього з таким натхненням, наче це була перемога. Та ні, це і була перемога. Бо я їла торт сама, і мені було пофіг. І не тому, що я плюнула на себе. А тому що я перестала комусь щось доводити.

І поки я ковтала останній шматок, запиваючи його кавою, я сказала собі вголос:

— Маріє, ти не здохла. А значить — ти вже виграла.

Кава допита, торт доїдений — значить, енергія і натхнення на сьогодні в мене вже точно є. А зайві пару кіло в п’ятій точці? Та вони точно не страшніші за зламане серце. Переживу і це!

Я якраз доїдала останній шматок торта, коли вийшла донька.

Зі скуйовдженим волоссям, у піжамі з котиком і ще сонними очима.

— Мам, а тато де? — питає.

Секунда. Видих. Усмішка на обличчі, ніби нічого не було.

— У друзів залишився. Допомагав із ремонтом, напевно, пізно повернеться.

Вона дивиться на мене, ніби щось відчуває. Вісім років — це не три.

Вона вже давно все розуміє, навіть коли мовчить.

Я її зібрала в школу, зробила сніданок, поклала перекус у ланчбокс.

Гарна дівчинка. Моя дівчинка.

А в голові постійно звучить: «Що я їй скажу, якщо він не повернеться?»

Але стоп. Не зараз.

Проводила її — і тиша. Нарешті.

Пішла на кухню, взяла телефон, відкрила чат із Наталі.

Пальці зависли над клавіатурою.

Що писати? Що вона мені знову скаже: «Машо, я ж тебе попереджала»?

Та я й сама знаю.

Вона зараз буде мене піднімати, мотивувати, надсилати голосові, де буде сварити і любити одночасно.

А я… а я навіть не знаю, чи хочу це чути.

Може, я просто хочу, щоб він передумав.

Щоб повернувся і сказав:

— Вибач, дурень я. Давай забудемо це.

Але я пам’ятаю вчорашній вечір. Занадто добре пам’ятаю.

— Маш, я подумав… ми вже як сусіди живемо.

— Як?! Це ти так називаєш 15 років шлюбу?!

— Ну… ти завжди зайнята, я постійно в роз’їздах…

— Ти ж сам обирав їхати! Сам!

— Я втомився. Я не знаю, чого хочу. У мене, мабуть, депресія.

— І ти вирішив «не обтяжувати нас»?

— Я не хочу тобі робити боляче…

— Так ти вже робиш. І доньці. Вона ж не сліпа!

І я пам’ятаю, як просто стояла.

Мовчала. І не мала в собі сили навіть розплакатись.

Бо все вже виплакала.

У моїй голові тоді було лише одне:

«Скільки разів мені казали: не виходь за нього, Маша. Не твоя це людина».

А я переконувала себе: сім’я — це головне.

Що дитина має рости в родині, де є тато.

Що свята, подарунки, “добрий ранок, коханий”, все це — важливо.

А тепер я сама. Як завжди, в принципі.

Тільки тепер без ілюзій.

Взяла останній ковток кави.

Глянула у вікно. Там весна. Сонце світить, пташки співають.

А в мені — гроза.

Піду, мабуть, на вулицю. Подихати.

Може, Наталі напишу. Може, вона мені знову скаже:

«Так, Машо. Ти впала. Але тепер — піднімайся. Бо хрін тобі, а не жалість».

І знаєш — мені це потрібно.