Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

На вулиці весна. Та сама, коли не можна вирішити: куртку зняти чи застебнути ще ближче до підборіддя.

Я вийшла на подвір’я. Взяла чашку кави, ту саму другу — вже холодну, бо першу я випила разом із шматком торта і образою на весь світ. Повільно зробила кілька кроків, ніби перевіряючи: земля ще є під ногами? Бо вчора вночі її точно не було.

У дворі ще лежало листя з осені, хоча вже квітень. Під лавкою — перевернута дитяча лопатка. На паркані — облізла фарба. І моє життя — теж ніби трохи облізле. Але це мій двір. Мій дім. І моя кава.

Я вдивлялася в дерево, що от-от мало зацвісти, і на секунду здалося — я стою тут не вперше. Не в перший раз після чогось великого. Я вже стояла тут після хвороби тата, після сліз доньки, після розчарувань у роботі. Але ніколи — після зради.

Ну, не прям зради. Він же не сказав, що в нього інша. Він сказав, що “втомився”, “хоче побути один”, “просто період такий”. Та я знаю, як ці періоди виглядають. І знаю, чим закінчуються.

Але зараз не про нього.

Я стою у дворі власного будинку. Так, ми його купили разом. Не новий, але затишний. І тепер він — мій тил. Тут є все: старий диван, де донька дивиться мультики, плед із запахом мого дитинства, вазони, які я пересаджувала вночі, коли не могла спати. І ще машина в гаражі, яку ми теж колись купували разом. Ну ок, кредит ще не виплачений. Але машина — моя.

Поки пила каву, згадала про приміщення для школи танців. І усміхнулася. Це була моя мрія. Не станцювати, а створити місце, де можна дихати свободою, рухом, музикою.

Ні, я не виглядаю як типова танцівниця. 50 кілограм давно лишилися в минулому. Зараз — понад 80. Але організовувати я вмію. Я знаю, як зробити проєкт. Як розписати бюджет. Як вести сторінку в Instagram, де буде черга із батьків, які хочуть записати своїх дітей.

Моя подруга Наталі теж вірить у цю школу. Вона розуміється на рекламі — і я впевнена, що ми зробимо крутий старт. Ми вже зробили ремонт, обрали кольори для стін, замовили меблі для зони очікування. Я уявляла, як тут буде пахнути кавою й дитячими парфумами, як звучатиме сміх, як світло падатиме крізь великі вікна.

І знаєш, це дає мені сили. Не чоловік. Не статус. Не чийсь схвалювальний погляд. А ця мрія, яку я сама виростила в собі, поки він був “у роз’їздах”.

Мій будинок — не ідеальний. Я — не ідеальна. Але я тут. Стою з кавою у весняному повітрі. І я ще поборюсь