Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Кайро бився люто, як той, хто вже відчував край терпінню. Його удари були важкі, наче сама доля вкладала їх у руку. Абель тримався, але кожен наступний захист давався йому все важче. Вогонь у мечі Кайро почав палати сильніше — здавалося, сама лють його душі розгорялась у полум’ї клинка.

І тоді настав момент.

Удар.
Сяйво.
Тиша.

Меч Абеля випав з рук і застряг у землі. Він опустився на коліна, важко дихаючи. Кайро стояв над ним — темний, мов тінь ночі, з очима, що палали зсередини. Але він не вбив. Просто мовчки відступив на крок, поглянув на захмарене небо, і... світ навколо змінився.

Вітер закрутив пил у колі, земля загриміла під його ногами — і тіло Кайро почав перетворюватися.

Чорна луска проступала з-під шкіри, покриваючи його спину, груди, шию. Крила розпласталися — гігантські, шершаві, з прожилками темного золота. Його очі стали розпеченими, наче лавові кратери, а роги вигнулись назад, мов корона з нічного каменю. Кігті з дзвоном виросли з пальців, а хвіст ударив об землю так, що тріснула скеля.

Перед усіма постав істинний Чорний Дракон.

Його луска виблискувала глибоким антрацитом, з легким відблиском вогню в кожній лусочці. Наче сам вечірній шторм зійшов з небес. Він був величний і жахливий водночас — втілення сили, гніву і любові.

Кайро — тепер вже у своїй справжній, драконячій формі — здійнявся в повітря. Вітри обійняли його крила, і він ринув уперед — через ліси, гори, ріки. Полетів до Тристанії. Там, де на нього чекала вона.

Його серце билося швидко, у кожному помаху крил було нетерпіння, бажання і незламне рішення.
Він летів не як переможець.
Він летів — як той, хто кохає.

***

Сояна прибігла до академії так швидко, що подих перехоплювало. Її волосся розвіював вітер, серце калатало — не від втоми, від страху. Вона знала, що часу майже не залишилось, вона мусила встигнути… Хоча б спробувати сказати...

Двері до Великої зали розчинились з грюкотом. Вона вбігла, вся запилена з дороги, з розпашілими щоками, очі повні сліз.

— Імліре! — закричала вона, мов ковток останньої надії. — Прошу, послухай мене!

Але її вже оточили стражники. Вони схопили її за руки, за плечі, грубо, не зважаючи на опір. Сояна виривалась, сіпалась, кричала, але її слова губилися в гулкій тиші зали.

— Дайте мені сказати! Прошу! Я не зрадила! Це все неправда! — її голос зривався, душився риданням. — Імліре! Подивись на мене!

Він стояв там. Прямо перед нею. У своєму ідеально білому ханьфу, вишитому срібними нитками, мов нічний лід. Голову високо підняв, плечі рівні. І... не обертався.

Вона благала його поглядом. Шукала хоча б тріщинку у спокої його лиця. Хоча б мить колишнього тепла. Хоча б натяк на віру.

Але Імлір мовчки відвернувся. Просто — обернувся спиною до неї.

І саме це розірвало її зсередини.

Не слова. Не кайдани. Не холодні руки стражників. А цей жест. Ця байдужість. Ця тиша, в якій не лишилось нічого — ані надії, ані довіри.

Останнє, що вона побачила, — складки його одягу, що плавно лягали по спині. Він не обернувся. Не сказав ані слова.

А її вже вели геть.

Сльози котились по щоках. Всередині все палало, клекотіло. Наче її розривали на частини. Вона не кричала більше — просто задихалась від тиші. Боліла навіть не зрада. Боліла недовіра.

На подвір’ї Академії вітер рвав одежу, небо хилилось в темряву, немов саме світло тікало з цього місця. Сояна, вирвавшись з рук стражників, впала на коліна просто на кам’яну бруківку. Її руки безвольно опустились, наче в тілі не лишилось жодної сили. У грудях боліло так, ніби туди забили сотні цвяхів.

Вона шепотіла спочатку, ледве чутно, губами, що тремтіли.

— Коли захищаєш друзів… це зрада?..

А потім голос став гучнішим. Зривався. Ставав риданням.

— Ви... ви не знали?! — вона підняла голову, очі червоні, скляні. — Ви всі не знали, що Кайро — Чорний Дракон?! — її крик прорізав повітря, мов розпачливий удар меча. Люди навколо завмерли, перезирнулись, переглянулись із тривогою й сумнівом.

— Він «вчитель»… а я — зрадниця?! — вона встала на ноги, хитка, розпатлана, обличчя в сльозах, — Чому всі проти мене?!

Її крик знову став шепотом, але кожне слово било просто в серце:

— Чому я не можу просто… жити… спокійно…

Вона знову впала на землю. В очах — небо, таке далеке, байдужо блакитне. Сльози лилися по щоках, але вона більше не плакала. Вона просто лежала — як зламане крило, як осиротілий птах.

У натовпі стояла Трояш. Її очі блищали — від страху, від болю, від жалю. Вона боялась ступити крок, але врешті поборола страх і підійшла до подруги. Її голос тремтів:

— Сояно…

Простягнула руку. Теплу. Щиру. Якор у штормі.