Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

ОЛЯ

Богдан пішов і забрав із собою спокій.

Я ще намагалась за звичкою закритись від власних емоцій і переживань, але вже відчувала, як тріщить самоконтроль.

Дивлюсь на кухонний стіл і не можу повірити, що могла поводитись так безсоромно. Ніколи. Ніколи я такою не була. То що зі мною сталося сьогодні? Куди поділась сором’язливість? Ніяковість?

Щоки пашіють, і я відводжу погляд від стола. Взагалі виходжу з кухні й іду у ванну, щоб нанести денний крем. Погляд блукає простором: дзеркало, стіни, душова, раковина. Я намагаюсь відволіктись і дати собі ще трохи часу, перед тим як почнеться емоційна буря.

Роздивляюсь свою ванну кімнату, в якій уперше по-справжньому був чоловік. Тут він мився після сексу зі мною. На душі бентега, але й щось солодке. Я хочу повторити.

Емоції трохи вщухають. Все, що було між нами цієї ночі, — прекрасне, природне й за взаємною згодою. Видихаю й навіть трохи посміхаюсь.

Мій погляд зупиняється на кошику для сміття — і все летить до біса. Я ще не до кінця розумію, в чому річ, але в горлі вже утворився ком, і дихати стає важче.

Презерватив. Дідько. Як я могла забути про таку річ? Вивалюю вміст смітника на підлогу й бачу лише один використаний презерватив і обгортку від нього. Біжу на кухню, в туалет, повторюю цю дикість знову. Байдуже. Все байдуже. Бо обгортка одна, а секс був двічі.

Сідаю на підлогу поруч із купою сміття. Сльози течуть градом. Руки трусяться.

Цього не повинно було статись. Я не зможу через це пройти. Уява вже малює образ мене вагітної, яка вирішує долю маляти.

Мене трясе ще дужче. Аж поки в голові не з’являється рятівна думка — усе ще можна виправити. Про одвічне «а може пронесе?» я навіть не думаю. Не можна так ризикувати.

Все ще тремтячими руками натягую джинси, светр, взуття, накидаю куртку й біжу в аптеку за засобом екстреної контрацепції.

Уявляю, що думає про мене аптекарка, адже я схожа на божевільну. Та я такою себе і відчуваю.

Випиваю таблетку там же, в аптеці, й нарешті трохи заспокоююсь.

Повільно чимчикую додому. Акуратно розкладаю думки по поличках. Цей емоційний сплеск, як не дивно, пішов мені на користь. Всі емоції вирвались і більше не бурлять у мені, як у закритому казанку. Єдиний мінус — приємних відчуттів після побачення з Богданом і власної сміливості теж не залишилось. Я пуста. Знову.

Повертаюсь додому. На пошті вже чекає завдання — текст, який необхідно вичитати. Сідаю за роботу й механічно виконую її понад три години. Завершую. Обідаю. Все наче у вісні.

Тишу квартири розриває звук вхідного дзвінка. Підходжу й, не думаючи, відчиняю двері. На порозі — подруга. Я не здивована. У Мар’яни, певно, влаштований радар, тож вона завжди з’являється, коли найбільше потрібна. А може, її підтримка мені майже завжди потрібна, а вона поруч.

— Привіт. Кавою пригостиш? — з порога заявляє подруга.

— Звичайно, проходь. Ти вже теж виконала всі робочі завдання на сьогодні?

— Так, і навіть перевиконала, — загадково каже вона.

Ми п’ємо каву. Мар нічого не питає про Богдана, а я не знаходжу слів, щоб поділитися з нею. Та й узагалі на мене навалилась така сонливість, що мрію лише про тепле ліжечко й серіал.

— Тут така справа. У нас сьогодні корпоратив, — ошелешує мене Мар’яна.

— Що?

— Ну, це все твоя ініціативність, насправді. Таня запропонувала Віці піти в клуб, та написала Ангеліні, а головна кобра — мені. Тож будемо працювати над корпоративним духом. Налагоджувати зв’язки, так би мовити.

— А я до чого?

— Ну це ж ти ввела традицію спільних чаювань у кабінеті? Ти. Жили собі тихо-мирно, ненавиділи одне одного, а зараз Віка й Таня топлять за комфортну атмосферу в офісі, і нам з Енджі доведеться на це піти. Точніше мені. З ними. А ти будеш мене там підтримувати.

— Ні, не хочу. Не піду нікуди.

— Оль, ну я тебе дуже прошу. Я ж їх там повбиваю. Чи вони мене. А думка ж справді хороша. Потусимо разом, може, й справді приємніше на роботі стане.

— І де зустріч?

Вийти на каву я ще зможу. Посиджу тихенько.

— У барі. Ми з тобою вже там були. І не відмовляйся. Прошу. Вип’ємо по коктейлю, який нам там сподобався. Поспілкуємось. І роз’їдемось.

Мар’яна дивиться на мене з мольбою в очах. Вона так рідко щось справді просить, що я просто не можу їй відмовити.