Читати книгу - "Осінь в Пекіні, Борис Віан"

— А якщо він не настане?

— Міг би не настати, — сказав Анна, — якби вона була моєю першою жінкою. Але все завжди відбувається в порядку спадання. Першу ти любиш палко протягом, скажімо, двох років. А потім раптом усвідомлюєш, що вона більше не справляє на тебе того ж враження, що раніше.

— Чому? — запитав Анжель. — Якщо ти її любиш.

— Запевняю тебе, — сказав Анна, — так воно і є. Це може тривати понад два роки чи менше, якщо ти зробив поганий вибір. Отже, ти помічаєш, що друга справляє на тебе таке ж враження, як раніше справляла перша. Але цього разу це не триває більше року. І так далі. Зазначу, що ти все ще можеш бачитися з першою, любити й спати з нею, але це вже не те саме. Це стає чимось на зразок рефлексу.

— Нецікава ця твоя річ, — сказав Анжель. — Не думаю, що я такий, як ти.

— Ти тут нічого не вдієш, — сказав Анна. — Ми всі такі. По суті, ми не потребуємо якоїсь однієї певної жінки.

— Фізично — можливо, — відказав Анжель.

— Ні, не лише фізично, — зауважив Анна. — Навіть інтелектуально незамінних жінок немає. Вони надто примітивні.

Анжель нічого не відповів. Вони стояли посеред коридору, Анна обперся об лиштву свого кабінету. Анжель на нього подивився. Голосно видихнув, а потім заговорив:

— І це ти так кажеш, Анно... Це ти таке говориш?..

— Так, я знаю, — сказав Анна.

— Якби мені дали Рошель, — промовив Анжель. — Якби вона мене любила, я б ніколи не потребував любові іншої жінки.

— Потребував би. За два, три чи чотири роки. Якщо до цієї миті вона б так само тебе любила, ти сам би влаштував так, щоб усе змінити.

— Навіщо?

— Щоб вона тебе більше не любила.

— Я не такий, як ти, — сказав Анжель.

— У жінок нема уяви, — резюмував Анна. — Вони переконані, що їх самих достатньо, щоб заповнити життя. А у світі ще так багато іншого.

— Ні, — заперечив Анжель. — Я теж так казав до того, як познайомився з Рошель.

— Нічого не змінилося. Це не перестало бути правдою через те, що ти познайомився з Рошель. У світі стільки всього. Хоча б ось ця гостра зелена трава. Торкнутися цієї трави й розчавити між пальцями мушлю жовтого равлика. Розлягтися на цьому сухому гарячому піску й дивитися на коричневі блискучі зернятка, з яких складається цей пісок, і відчувати їх між пальцями. Дивитися на голу рейку, блакитну й холодну, з якої видобувається чистий звук. Бачити, як пара виходить з вентиляційної труби або... я навіть не знаю, що ще...

— Це ти так кажеш, Анно...

— Або ось це сонце з його чорними зонами. Хтозна, що там за ними. Чи літаки професора Жуйрука, чи хмара. А ще можна порпатися в землі й знаходити всіляку всячину. Чи слухати музику.

Анжель заплющив очі.

— Віддай мені Рошель, — благав він. — Ти її не любиш.

— Люблю, — сказав Анна, — але не можу любити ще більше, як не можу вдавати, що решти світу не існує. Я віддам її тобі, якщо хочеш. Але вона не хоче. Натомість хоче, щоб я весь час думав про неї, щоб жив лише нею.

— А ще? — запитав Анжель. — Розкажи, чого ще вона хоче?

— Вона хоче, щоб решта світу вимерла й висохла. Вона хоче, щоб усе зникло й ми лишилися лише вдвох. Вона хоче, щоб я зайняв місце Амадіса Дюдю. Тоді вона буде моєю секретаркою.

— Але ти її псуєш, — промимрив Анжель.

— Ти б хотів, щоб це ти її псував?

— Я б її не псував, — сказав Анжель. — Я б до неї не торкався. Лише б цілував і голою загортав у білу тканину.

— Жінки зовсім не такі, — зазначив Анна. — Вони не знають, що існують інші речі. У всякому разі дуже мало хто з них знає. Це не їхня провина. Вони не наважуються. Вони не усвідомлюють, скільки всього можна робити.

— А що можна робити?

— Лежати на землі, — став перелічувати Анна. — Лежати на піску, щоб у голові було порожньо, а по тобі бігав легенький вітерець. Або ходити й розглядати все навколо й робити що-небудь, будувати кам’яні будинки для людей, робити для них автомобілі, давати їм світло чи будь-що, чим можна володіти, щоб вони могли нічого не робити й лежати на піску, на сонці з порожньою головою і спати з жінками.

— Ти то хочеш, — зауважив Анжель, — то не хочеш.

— Я хочу весь час, — відповів Анна, — але решту всього я теж хочу.

— Не псуй Рошель, — попросив Анжель.

Він молив, і голос його тремтів. Анна провів рукою по чолі.

— Вона сама себе псує, — сказав він. — Ти не можеш їй завадити. Крім того, коли я її кину, вона матиме дуже попсований вигляд, але якщо вона тебе полюбить, усе швидко відновиться. Майже так, як було спочатку. Проте тепер вона псуватиметься удвічі швидше, і ти цього не витримаєш.

— І що?.. — запитав Анжель.

— А те, що я не знаю, що тобі робити, — сказав Анна. — З часом вона псуватиметься зі швидкістю, що зростатиме в геометричній проґресії.

— Спробуй бути з нею нестерпним, — запропонував Анжель.

Анна засміявся.

— Я поки не можу. Я ще її люблю, люблю з нею спати.

— Замовкни, — попросив Анжель.

— Я піду закінчувати свої розрахунки, — сказав Анна. — Розтелепа ти. Скільки гарних дівчат навколо.

— Мені з ними нудно, — відповів Анжель. — У мене й так проблем вистачає.

Анна стиснув його плече своєю сильною рукою.

— Йди прогуляйся, — сказав він. — Провітрись. Подумай про щось інше.

— Я й хотів прогулятися, — відказав Анжель. — Це ти не захотів. Я не можу думати про щось інше. Вона так змінилася.

— Зовсім ні, — сказав Анна. — Просто тепер вона трохи краще знає, що треба робити в ліжку.

Анжель шморгнув носом і пішов геть. Анна сміявся. Потім відчинив двері й повернувся до свого кабінету.

II