Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Адюльтер 📚 - Українською

Читати книгу - "Адюльтер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Адюльтер" автора Пауло Коельо. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 56
Перейти на сторінку:
з Маріанною, але не зміг її переконати. Для неї філософія пояснює все. Вона помітила, що я змінився, але пояснює це виборами.

Кубинець мав рацію, коли казав, що деякі справи ми повинні доводити до кінця. У цю мить Жакоб урятував свою дружину від тяжкого звинувачення в торгівлі наркотиками.

— Моя відповідальність значно посилилася, і я ще до цього не звик. Маріанна каже, що через короткий час я звикну. А ти?

«Я? Що він, зрештою, хоче знати?»

Мої зусилля чинити йому опір упали на землю в ту мить, коли я побачила, що він сидить сам-один за столом у кутку, перед ним стоїть пляшка кампарі із содою й усмішка розтягла йому губи, коли він побачив, як я увійшла. Ми знову стали підлітками, цього разу маючи право пити алкогольні трунки, не порушуючи ніякого закону. Я взяла його крижані руки — не знаю, від холоду чи від страху.

— Усе добре, — відповіла я. — Пропоную, щоб наступного разу ми зустрілися раніше — літо закінчується й сутеніє рано.

Він погодився й обережно поцілував мене в губи, намагаючись не привертати уваги двох чоловіків, які сиділи поблизу.

— Одна з найгірших речей для мене — це погожі сонячні дні. Відхиляю штору у своєму кабінеті, бачу людей, багато з яких ідуть, узявшись за руки, й анітрохи не турбуються про наслідки. А я не можу показувати свою любов.

Любов? То кубинський шаман даремно висловлював жаль до мене й просив допомоги в таємничих духів?

Я багато чого сподівалася від цієї зустрічі, крім побачити чоловіка, спроможного відкрити свою душу, як він робив тепер. Моє серце калатало все сильніше — від радості, від подиву. Я не могла запитати ані в нього, ані в себе, чому це відбувається.

— Не думай, що я заздрю чужому щастю. Але я не розумію, чому інші люди можуть бути щасливими, а я — ні.

Він оплатив рахунок у євро, ми пішки перетнули кордон і пішли до наших автомобілів, які стояли з протилежного боку вулиці, тобто у Швейцарії.

Ми вже не мали часу виявляти свої почуття. Попрощалися трьома поцілунками й пішли кожне до своєї долі.

Як і після зустрічі в гольф-клубі, я не змогла вести автомобіль. Насунула на голову каптур, щоб захиститися від холоду, і рушила пішки провулком, не знаючи, куди йду. Проминула пошту й перукарню. Побачила відчинений бар, але пішла далі, щоб розвіятися. Я не мала найменшого інтересу до того, що відбувалося. Мені лише хотілося, аби щось відбувалося.

«Відхиляю штору у своєму кабінеті, бачу людей, багато з яких ідуть, узявшись за руки, й анітрохи не турбуються про наслідки. А я не можу показувати свою любов», — сказав він.

І коли я відчувала, що ніхто, абсолютно ніхто не спроможний зрозуміти, що діється в мені, — ні шаман, ні психоаналітики, ні навіть мій чоловік, — ти прийшов, щоб мені пояснити…

Це самотність, хоч я й оточена дорогими мені людьми, які піклуються про мене й бажають усього найкращого, хоч, можливо, вони допомагають мені лише тому, що й самі почуваються самотніми й виявляють солідарність, тавровану залізом і вогнем: «Я корисний, хоч і почуваюся самотнім».

Хоч мозок і каже, що все гаразд, душа розгублена, спантеличена, не розуміючи, чому життя несправедливе до неї. Але вранці ми прокидаємося й починаємо спілкуватися зі своїми дітьми, своїми чоловіками, своїми коханцями, своїми шефами, своїми підлеглими, своїми учнями — усіма тими десятками людей, які заповнюють життя нашого звичайного дня.

І ми завжди готові всміхнутися й сказати підбадьорливе слово, бо ніхто не спроможний розповісти іншим про свою самотність, а надто тоді, коли перебуває в доброму товаристві. Але самотність існує й поступово руйнує все, що є в нас найкращого, бо ми примушені застосовувати всю свою енергію, щоб здаватися щасливими, хоч нам ніколи не щастить одурити самих себе. Проте ми вперто показуємо лише троянду, яка щоранку розпускає пелюстки, і ховаємо в собі її колюче стебло, яке ранить нас і примушує кровоточити.

Навіть знаючи, що кожен у якусь мить почувається цілком й абсолютно самотнім, принизливо зізнатися: «Я самотній, потребую товариства, потребую вбити монстра, схожого на казкових драконів. Усі вважають, що це фантазія, але це не фантазія. Я чекаю шляхетного й доброчесного лицаря, який прийде зі своєю славою, щоб завдати йому поразки й остаточно скинути його в безодню, але лицар не з’являється».

Але ми все одно не повинні втрачати надію. Ми починаємо робити те, чого ніколи не робили, більше того, що є справедливим і необхідним. Колючки всередині нас стають більшими й руйнівнішими, а проте навіть у такій ситуації ми не можемо зупинятися посередині. Так, ніби життя — це грандіозна гра в шахи: усі дивляться й чекають результату. Ми вдаємо, ніби нам байдуже, виграємо ми чи програємо, головне — змагатися, викручуємося так, щоб наші справжні почуття були темними й прихованими, але в такому разі…

…Замість здобути собі товариство, ми ще більше ізолюємо себе, щоб мовчки зализувати рани. Або йдемо вечеряти з тими людьми, які не мають нічого спільного з нашим життям, і гаємо свій час, розмовляючи про речі, які не мають щонайменшої ваги. І хоч ми розважаємося протягом певного часу, випиваємо й святкуємо, але дракон залишається живим. Поки нарешті люди, справді до нас близькі, бачать, що з нами діється щось не те, і починають звинувачувати себе за те, що їм не вдалося зробити нас щасливими. Вони запитують у нас, у чім наша проблема. Ми відповідаємо, що з нами все гаразд, але насправді це не так…

Усе дедалі погіршується. Будь ласка, дайте мені спокій, бо я вже не маю сліз, щоб плакати, і не маю серця, щоб страждати, маю лише безсоння, порожнечу, апатію, і ви повинні почувати те саме, можете себе запитати. Але вони наполягають і кажуть, що я лише переживаю важку фазу або депресію, бо бояться застосувати справжнє й проклятуще слово — «самотність».

Поки все це відбувається, ми й далі не припиняємо шукати єдиного, що могло б зробити нас щасливими: лицаря в блискучому обладунку, який убив би дракона, підібрав троянду й обламав із неї колючки.

Багато хто переконує нас у тому, що ми несправедливі з життям. Інші залишаються задоволеними, бо вважають, що саме на це ми й заслуговуємо: почуватися самотніми, нещасливими, бо ми все маємо, а вони — ні.

Але одного дня сліпі починають бачити. Ті, хто опанований смутком, знаходять розраду. Ті, хто страждає, знаходять порятунок. Лицар прибуває й визволяє нас, і

1 ... 32 33 34 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Адюльтер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Адюльтер"