Читати книгу - "Садівник з Очакова"

Через півгодини глосики танули в роті. Варена картопля з кропом і мариновані огірочки склали смаженій рибі смачну компанію. Степан прийшов на обід не в костюмі, а в своєму звичайному одязі. Проте Ігор зауважив, що садівник старанно поголився перед цією спільною трапезою. «Отже, — подумав тоді Ігор, — запрошення за хазяйський стіл для нього щось таки означає!» Виховання тут явно нічого не важило — хто міг дати йому пристойне виховання? Друзі незрозумілого батечка чи одеські родичі?

— Новини від дочки є? — спитав мимохідь Ігор, досипаючи в свою тарілку вареної картоплі.

Степан обернувся до нього, звівши брови.

— Настане час — будуть новини, — коротко відповів він.

Олена Андріївна поклала Степанові на тарілку ще шматочок риби.

— Дякую. Досить, досить мені, — запротестував він.

— Дочка ваша не одружена? — обережно поцікавилася господиня.

— Ні, зараз хорошого чоловіка непросто знайти.

— Як і хорошу дружину, — погодилась Олена Андріївна, кинувши погляд на сина.

Степан також втупився в Ігора, про щось розмірковуючи. Не витримавши двох перехресних поглядів, та ще в контексті тверджень, що пролунали за столом, Ігор похлинувся і закашлявся.

Степан підскочив і гупнув хлопця межи плечі. Ігор звів догори руки, зупиняючи метушню, що виникла через нього.

— Кісточкою вдавився, — швидко пояснив він, намагаючись зупинити свій кашель.

Обід продовжували в мовчанні. Тільки Степан раз у раз задумливо поглядав на Ігора. Вже коли Олена Андріївна почала прибирати тарілки зі столу, Степан встав і, звернувши свій погляд на Ігора, промовив: «Може, серед твоїх знайомих знайдеться гідний наречений для Оленки? Вона вже не без посагу!»

— В мене не дуже багато знайомих, — серйозно відповів Ігор. — А друг взагалі один, Колян.

— Це той, що в банку працює?

— Так.

— Познайомиш?

Ігор здивувався проханню.

— Він сюди якраз на пікнік збирався. До речі, він любить випити!

Степан подякував господині за обід і вийшов надвір.

За якийсь час задзвонив мобільник. Дружина фотографа повідомила, що фотографії готові і можна за ними приїжджати.

Зрадівши, Ігор швидко зібрався. Взяв із собою п’ять відзнимкованих Іваном плівок.

Над Києвом світило осіннє сонце. Світило не яскраво, проте теплом ділилося. Ігореві здалося, що і температура тут, у старій частині міста, градуси на три вища, ніж в Ірпені. Хоча, що ті три градуси можуть дати? Тільки моральне задоволення, та й то лише тим, хто живе не в Ірпені, а в столиці. Мешканці передмістя жодних моральних задоволень під час візитів у Київ не відчувають. Особливо ті, що колись були мешканцями столиці.

Проте осіннє сонце Ігора все ж таки тішило. Якраз вчасно воно засвітило, ніби намагаючись підтримати і зміцнити його гарний настрій. Очікування дива прискорює кроки. Ігор ніби і поспішав, проте якось легко, без задишки і напруги. Хоч піднімався він цього разу по Прорізній знизу, від Хрещатика.

У потрібному місці завернув у прохідний двір і підійшов до знайомих дверей. Натиснув на дзвінок.

Двері відчинила дружина фотографа. Привітавшись кивком, пропустила всередину. Повітря в приміщенні цього разу було іншим. Не було запаху ні свіжозмеленої кави, ні ментолових сигарет. Тільки якісь молекули хімічних сполук плавали у повітрі. Не можна сказати, що це подразнювало ніс, просто запах був надто професійним, не житловим. У кімнаті з диванами і кріслами висіли і сушилися на шворках чорно-білі фото солідного розміру.

«Невже мої?» — стукнуло серце Ігора в грудях.

Зробив крок уперед. Дружина фотографа, не зронивши ні слова, зникла за кухонними дверима.

На сохнучих фото голі дівчата з мітлами межи ніг зображали відьом. Ігор пройшовся вздовж фотографій. Цього Іван Самохін фотографувати точно не міг. Особливо в Очакові 1957 року!

Ігор озирнувся. Підійшов до дверей кухні. Побачив дружину фотографа в синьому сарафані і пантофлях, яка стояла спиною до нього, обличчям до кавоварки.

— Каву будете?

— Так, дякую.

— Присядьте отам, — вона кивнула в бік «робочої вітальні» з диванами і кріслами. Вернулася з підносом, на якому стояли три горнятка кави.

Десь поряд з шумом відслонили штори. Полилася вода.

До кімнати через інші, внутрішні, двері зайшов фотограф, знову у картатій сорочці, тільки цього разу іншого кольору. Верхні гудзики знову розстібнуті. Сорочка майже вибилася із джинсів. Фотограф, помітивши погляд відвідувача, також зауважив це і заправив сорочку.

— Я зараз, — сказав він і, зайшовши за ширму, оббиту чорною тканиною, зашелестів там паперами.

— Ось, милуйтесь своєю знахідкою! — простягнув він Ігореві об’ємний конверт, сідаючи на сусіднє крісло.

Ігор витягнув з конверта пачку фотознімків. Поклав їх на стіл перед собою і взяв верхнє фото. На ньому перед ворітьми, за якими було добре видно одноповерховий будинок, стояла огрядна жінка з двома важкими сумками. Дивно, що вона не поставила сумки на землю, а тримала їх у руках. При цьому на обличчі, навіть у посмішці, читалася вага цих сумок, точніше відповідна вазі напруга.

— Це ж мати Івана! — зрозумів Ігор, вдивляючись в обличчя жінки. — І за це я віддав сто баксів!

З острахом він узяв друге фото. Тепер, завдяки підсвітці зверху, не було потреби примружуватись або підносити знімки до самих очей. На другому фото з порогу будинку Чагіна спускався чоловік років п’ятдесяти-шістдесяти із вилицюватим обличчям і невдоволеною гримасою на ньому. Він дивився собі під ноги. Ігор намагався зрозуміти: звідки, з якого положення знимкував цього чоловіка Іван. Все свідчило про те, що Іван мусив лежати або сидіти навприсядки зліва від воріт за парканом. «Там, здається, дерево?» — пригадав Ігор. Далі на двох десятках фото ще якісь люди, чоловіки без усмішок, биті життям. Три обличчя повторювались декілька разів. На одному фото можна було роздивитись профіль самого Чагіна.

І раптом — три фото з базару, з рудою Валькою. На одному вона нахвалює комусь свою рибу. На другому розмовляє з невисоким чоловіком з винуватим виразом обличчя.

— Яскравий типаж! — пролунав зліва голос фотографа.

Ігор озирнувся, відірвавшись від перегляду.

Ігор-фотограф показав пальцем на Вальку.

— Руда, напевно, — сказав він, відпивши кави.

— Звідки ви знаєте? — здивувався відвідувач.

— Риси обличчя, — спокійно пояснив фотограф. — У всіх рудих особливі риси обличчя і міміка інша: широка, нахабна.

Ігор замислився. Намагався пригадати: чи є в нього серед знайомих руді? Серед сьогоднішніх знайомих?

— Це хтось з родичів? — поцікавився фотограф.

— Так… тобто не мої родичі, а знайомого, — Ігор думав про своє, тому відповідав плутано.

— Гарні фотознімки, — продовжував господар студії. — Якщо б це був старий сімейний альбом… Можна було б навіть заробити на них.

— Як заробити? — прийшов до тями Ігор.

— Є клієнти, яких цікавлять сімейні фотоархіви…

— Це не сімейний, — видихнув Ігор,