Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Живі книги 📚 - Українською

Читати книгу - "Живі книги"

322
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Живі книги" автора Людмила Петрівна Іванцова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 67
Перейти на сторінку:
за напівсолодке масандрівське й фруктовий десерт, Віра змовницьки зиркнула й рушила виконувати замовлення.

– Просто іменини! Ви такі чудові… Я й не сподівалася, що за неповні дві доби знайду в цих стінах стільки чудесних людей! – декламувала Женька, розчулена і від вина, і від приємного товариства, яке на мить видалося їй родиною, що могла би бути в неї, та не склалося… Голос її затремтів, і прагнення стати успішною, вольовою, ефектною жінкою, як Злата, раптом змінилося бажанням обійнятися втрьох, замружитися, притиснутися до цього міцного і, вочевидь, доброго чоловіка, і щоб Амалія теж її обійняла і… погладила по голові, як у дитинстві це робила мама…

– Ой, та не вигадуй, Женю! Усі ми люди як люди! – махнула рукою жінка й замилувалася її молодістю та безпосередністю реакцій, але одночасно в глибині душі й співчувала їй, бо хіба знає ця дитина, скільки раптових ударів, можливо, готує для неї Доля.

Трохи шкода було й Віктора, який несподівано влаштував їм маленьке свято, а сам живе один, та ще й білого світу не бачить… Хіба легко так жити, харчуватися чужими історіями? Та й сама вона теж… Письменниця Амалія Ікс…

Вони вже спустилися вниз і прощалися з утомленими за день дівчатами, аж тут жіночка в робочому халаті визирнула з підсобного приміщення й зацікавлено глянула на всіх трьох.

– Ой, яка ж сьогодні гарна компанія зібралася! – зненацька промовила вона, а дівчата озирнулися на її голос.

– Так, – покрутив головою Віктор, – здається, славно посиділи.

– А я раніше поглядала на кожного з вас окремо зі своєї схованки, а тут не втрималася.

– Це Галина Павлівна, вона в нас прибирає, – пояснила Віра.

– Так-так, я боєць невидимого фронту! – засміялася жінка, вік якої важко було визначити. Могло їй бути і п’ятдесят, і шістдесят, і невідомо скільки. – Просто я живу з мамою, а вона переважно вдома сидить, то я її розважаю різними історіями, і про нашу акцію розповідала, і про всіх вас.

– Ааа… Зрозуміло! – розпливлася в усмішці Женька. – То ви теж маєте, мабуть, якусь історію? Але ж ми вже йдемо…

– Та і я на роботі! Але історія на два абзаци, якщо дівчата дозволять, – подивилася вона на Віру з Анею, а ті синхронно глянули на годинник на стіні і так само синхронно втомлено кивнули, і жінка не змусила себе просити.

– У квітні мама повернулася з Пущі-Водиці, зі шпиталю. Я її туди вкладаю раз на рік – діагностувати, підлікувати, підтримати. Ну і свіже повітря, сосни… Цього разу лежала вона в палаті на двох, правда, трохи за це доплатили. І на одну ніч її сусідка поїхала додому. А мама лишилася сама. На дев’ятому поверсі. Охайна така бабуся… Саме перед тим, як лягати спати, вирішила прибрати трохи в палаті, протерла пил і витрусила через вікно серветочку, якою накривала тумбочку, ну, щоб крихти струсити.

– І?… – зацікавлено нахилила голову набік Амалія.

– І вляглася спати. – Галина Павлівна зробила артистичну паузу, а потім продовжила: – Але якесь тривожне відчуття змусило її обережно помацати ту тумбочку, накриту серветкою, а потім одягнути окуляри, ввімкнути світло й роздивитися ще уважніше…

– Ой, лишенько… Витрусила?! Що ж там було? Обручка? Сережки? – не втрималася Женька.

– Ні… Там була… її вставна нижня щелепа!

– Ого! – відреагував Віктор і чемно стримав сміх.

– Отож! Кинулася вона в коридор, але відділення замикається пізно ввечері, і навіть якщо когось умовити відкрити, то ліфт однаково вночі не ходить! А хіба мама у свої вісімдесят із гаком впорається пішки з дев’ятого і знову на дев’ятий? Та ще й холодно було, місцями сніг лежав, а вона в капцях, і взагалі на вулиці ніч…

– І що ж було далі, Галино Павлівно? – Аня й сама зацікавилася історією, поки Віра вирушила до останніх відвідувачів, які хотіли розрахуватися.

– Ой, каже, усю ніч не заснула, ввижалися їй жахи та уявлялися нові витрати й довге ходіння до стоматологів. Але о сьомій ранку ввімкнули ліфт, і вона першою рвонула на вулицю. Вдягла теплі шкарпетки, накинула на плечі кофту і мовчки-мовчки…

– Невже знайшла?!

– Уявіть собі! Двірник іще там не підмітав! А вона прикинула траєкторію польоту щелепи і заходилася шукати! І знайшла! Але… Лише половину, що відкололася від удару, – розвела руками оповідачка.

– Аааа… – вхопилася за голову Женька.

– Шкода бабусю.

– Але сталося диво! – засяяла Галина Павлівна. – Якийсь літній чоловік спостерігав за тим, як вона нишпорить обіч доріжки та попід вікнами корпусу, і вирішив допомогти. Але мама аж ніяк не збиралася розмовляти з незнайомцем за відсутності половини зубів! Вона відвернулася від нього й продовжила пошуки.

– І що? – нетерпляче перепитала Аня.

– А дідок виявився колишнім льотчиком. Чи то в нього око інакше, чи неабиякий досвід польотів і падінь, але він глянув угору, певне, теж прикинув траєкторію, і почав нишпорити очима з іншого боку доріжки.

– Невже знайшов?! – зареготала Женька. – Уявляю собі! «Мадам, ось ваші зуби!» Ой, не можу!

– Ну, приблизно так, – теж засміялася Галина Павлівна. – Він просто гукнув маму, кивнув головою в бік знахідки, сказав, що пані не там шукає і «з хитрим виглядом», як сказала мама, зник у корпусі.

– Істооорія! – промовив Віктор.

– А потім вони подружилися, так? – зацікавилася Женя. – Інакше звідки б ви знали, що він льотчик?

– Бач, яка ти уважна! Точно так і було – згодом познайомилися й подружилися. Коли мамі за умовну плату зварили ті дві половинки докупи. Тепер знову всміхається, як новенька. А Семенович їй телефонує мало не щодня – розмовляють, розважають одне одного. Ось така вам історія на доріжку! Піду прибирати, я ж на роботі!

– Дякуємо вам! – промовила Амалія. – Мамі вітання переказуйте!

Галина Павлівна пішла до роботи, а Аня нагадала, що вони з Вірою від завтра вихідні, а на їхній пост заступають на тиждень Оксана з Катею. Команда Читачів побажала дівчатам гарненько відпочити й залишила заклад.

22

Виявилося, усім їм було додому по дорозі і за масштабами Києва – не дуже далеко. Піймали таксі. Невдовзі Женька душевно розпрощалася з попутниками і вийшла першою біля стадіону. Без неї в машині запанувала тиша, відчувався якийсь «підвішений» стан обох пасажирів, які, власне, одне одному ніхто, але Доля вкотре сплітала їхні траєкторії. Уже вдруге їх єднала дорога в спільному напрямку, але з різними кінцевими пунктами – це спонукало до роздумів. Та чи варто було Амалії навіть замислюватися над цим, знову перетинаючи «буферну зону» між затишною кав’ярнею та необжитим помешканням, де так по-різному вона почувається й усвідомлює себе?

Машина була невелика, і

1 ... 32 33 34 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Живі книги», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Живі книги"