Читати книгу - "Я, Богдан"

Ти ж Святеє письмо в руки береш, читаєш,

Нас, простих людей, на все добро наставляєш,

Як же найбільше гріхів на собі маєш?

Я вибрав собі острів посеред Дніпра, в протоках і затоках, в поплутаності й непрохідці Великого Лугу, за милю від Січі, і став збирати ще більших відчайдухів, ніж збиралися вони на самій Січі, замисливши вирватися в море, піти в море й самому бодай один раз, щоб прогриміло воно нашою славою і нашою силою, од якої здригнулося б усе близьке й далеке. За мною була першість, був розум, і це поєднало довкола мене людей, кожен з яких по — своєму був або міг стати великим. Як вони помогли мені тоді? Тепер їхні імена знані повсюдно. Коли розпочалася велика війна моя, всі вони стали полковниками, зродилися мовби з нічого, а я знав їх усіх задовго до Жовтих Вод і Корсуня, любив за їхнє вміння, за їхню невпокореність, за нестримність і навіть за норовистість, бо ж любиш не того, з ким хочеш до раю, а того, з ким готовий попасти і в пекло. Тепер вони всі мертві: Кривоніс і Нечай, Пушкар і Чарнота, Ганжа і Бурляй. Шкода говорити! Вже не можуть наблизитися до живих, супроводжують їх віддаля, не можуть подати голосу, але я говорю з ними так само, як з першим писарем моєї потаємної Січі Самійлом з Орка. Гей, Максиме, кажу я, рано пішов, брате, від нас, ой рано… А ти, Даниле! Чом не поберігся? А великий самоборець Ганжа чи хотів узяти на свої плечі весь світ, як той Атлант? І ти, Бурляю, який переміг море, а на суші спіткнувся. А Пушкар, чистий і чесний, як і його дейнеки полтавські — може, ти виявився найблагороднійшим, бо ж бився за справу Богданову, коли налетіли на неї круки, щоб розклювати. А ти, Чарното, замороко наша й цілого світу, геніальний здобувальник човнів, весел, і зброї, й вогневого припасу, де ти і як, і чом не чутно твого нестримного голосу?

Вони всі говорили часом занадто голосно, не любили пошептів, ненавиділи недомовки. Вони говорили ліпше, ніж знали, навіть не маючи ніяких знань, говорили, як великі оратори, і розумів їх тільки я, а вони розуміли мене. Про своє минуле життя згадувати не любили, бо всі жили сподіваннями на життя майбутнє. Бога поминали, коли їм було незмірно тяжко, і забували, коли ставало легко, хоч бувало те й вельми нечасто. Коли присягалися ложно, згадували Бога ще частіше і обачливо сходили з місця, щоб грім кари небесної не влучив у них. Вмирали під хоругвою не королівською, а своєю, бо честь для них була понад усе. Не знали доріг, перепон, не лякалися просторів, хвиль, моря й гармат. Привозили повні човни заморської зброї, дорогих тканин, срібла й золота, жіночих прикрас, хоч не мали ніколи коло себе жодної жінки, були молойцями по обітниці й по нужді, а світ ніби ошалів і половину своїх зусиль витрачав на жіноцтво, на його шати, примхи, забаганки й витребеньки, другу ж свою половину — на можновладців і їхню ненаситну жадобу влади. Налітали на турецькі береги так зненацька, що не чули власного віддиху, і зникали ще швидше, ніж долинали до них стогони й плачі поконаних. Хоч вилітали щоразу на море, жили на землі, знай обкопували свій острів, народжені в землі, були землею, нею ставали по смерті. Ніхто не зустрічав їх з перемогою, зате ніхто не докоряв і за поразки. Життя і смерть судилися їм однаково легкі й прості, а все, що просте, є водночас і розумне. Сьогодні їмо саламаху на Дніпрі, а взавтра їстимемо масні плови в Стамбулі, тож не наїдайтеся занадто, дітки мої! Вони не мали нічого свого, навіть півня, який би прокукурікав світанок, і нічого не винні були світові, зате заприсяглися своєму товариству, а товариство те було мов цілий народ і його земля з степами, ріками, лісами, небом і сонцем. Коли нічого не маєш, нічого й втрачати. Показували один одному тільки руки. Сідали й викладали їх на стіл, ворушили пальцями, перевертали долоню догори, то знов накривали щось невидиме, а очі їхні спочивали на тих руках, єдиному їхньому багатстві, їхній породі, їхньому величанню й майбуттю. Руки засмаглі, з обкуреними пальцями, з поламаними нігтями, пошрамовані, мозолясті, в рубцях і борознах від тяжких самопалів і твердих пік. Ще коли малятами лежали в колисках і бачили над собою стелю та вугластий сволок на ній, то й тоді не мали ліпшої забавки, як власні розчепірені пальці. Радість і чудо найбільше для людини — її рука. Бере і дає, карає і милує, пестить і нищить, будує і палить, творить і любить.

Гаразд, був я з ними і не з ними, лиш один раз пішов на море того першого літа, а далі обмежувався самими лиш порадами, знаючи вельми добре норов турецький; гаразд, про Січ мою потаємну не знав ніхто й ніколи не здогадався; гаразд, я не втратив довіри ні в короля, ні в його наближених, ніхто не чіпав мене, сам Конецпольський, здавалося, забув про свій гнів і тільки перед смертю пошкодував, що не згладив мене з світу; гаразд, я прибув до Кракова мовби на запросини самого короля, щоб побільшити число засмучених підданих коло гробу королеви, а вийшло, що мене виманили аж до столиці, щоб сказати прямо й недвозначно, що хтось знає про незнане, хтось вистежував усі ці роки кожен мій порух, і тепер від мого поводження залежатиме, може, й життя отих усіх, хто довірився мені. Чи ж переступлю я через них? Хто переступає через людей, через їхні могили, через їхні сльози, той переступить і через увесь світ. Чого ж досягне? І де опиниться?

Тяжка й довга була моя дорога з Варшави додому, і ще тяжчі думки обсідали мою немолоду голову. Пристати на домагання Оссолінського чи далі вдавати тихого хуторянина і ретельного сотника чигиринського? Он навіть сам коронний гетьман Конецпольський дякував моїй сотні, коли взимку під Охматовим погромлено було, як ніколи, орду. Реєстрові билися плече в плече з жовнірами, з’єдналися в мужності й бажанні, щоб увесь світ довідався про цю мужність і щоб усі нападники обходили їхні землі, не зачіпали, лякаючись