Читати книгу - "Урізька готика"

його опанувало. Орко вдруге вийшов за церковну огорожу, забувши вклонитися високому дерев’яному хресту з присохлими до нього давно мертвими квітами. Прибиті дощами, вони виглядали як наріст на розтрісканій сухій деревині. Усі думки покинули його голову. Орко зійшов з горбка, керований чужою волею, і наче сліпий, рушив дорогою до річки. Минув гуральню[190], на воротах якої стояв пан управитель, той самий, перед яким мала замовити слово хресна його мами, кухарка Каролька, аби дав татові якийсь заробок. Пан управитель у високих блискучих чоботях навіть не зауважив хлопця, а може, не повірив, що хтось посмів би пройти повз нього, не привітавшись. Зрештою, мав погану пам’ять на хлопські обличчя й міг подумати, що то хтось чужий. А Орко бачив перед собою лише дорогу, що вела до моста. Той просмолений міст перше належав урізьким дідичам, і тоді на ньому стояли два гайдуки, що брали плату за проїзд фірою. Тепер можна було ходити та їздити кожному, але міст мав лиху славу. Чи то на ньому бачили якісь страшні речі, чи довкола підпор під час повені в корчах застрягали утоплена худоба, а часом і люди… Одним словом, міст відбирав своє мито від ріки. Орко відважно ступив на нові непросмолені дошки, що ними замінили зношені. Дійшов до середини, схилився на поручні й втупився у мутну воду, що бігла внизу.

Петро прийшов додому одним з останніх. Але так і не насмілився щось спитати в пана агента. Той промовляв так гладко й рівно, як єгомость на проповіді. Обіцяв вернутися через пару днів, бо мав справи у Дрогобичі. Там його вже чекають ті господарі, котрі зголосились їхати до Америки. У Петра аж голова розболілась з того всього. Він гадки не мав, що був запримічений Влодком: не багач, але й не жебрак, з тих, хто довго думає, та мало говорить. Проте від ласки стає м’яким, як віск. Як уже пообіцяє, то повстидається порушити слово. У корчмі він його не бачив, отже, не п’є. Теж добре. Усього Влодко примітив десь зо п’ять кандидатів. Аби один зважився — інші підуть за ним. У Влодка з’являвся особливий погляд, коли мав якийсь інтерес. Зазвичай при цьому очі в людей робляться примруженими й лукавими, а у Влодка вони розкривались широко, ніби в дитини, або, як казали недоброзичливці, у кота. Порівняно з Юліаном, самотнім буськом[191] на життєвому полі, Влодко стояв на ступені нижчому. Чутливість уживалась у ньому з практичністю, наївність — зі здоровим глуздом. Влодка можна було передбачити, Юліана — ні. Пан фотограф міг зупиняти час, як на світлині, й насолоджуватися монотонністю буття. Влодко ніколи не мав такого привілею.

Та для урізьких людей вони були однаковими — панами, і всіляке наближення до них сприймали з недовірою. Надмірна приязнь чи навпаки, злість, викликала в цього простого люду спротив, а панібратство — зневагу. Річ була не в багатстві, а в нерозумінні потреб один одного. Юліан не приймав пояснень цього феномена від інших: волів сам порівнювати людські характери, аби колись, можливо, вивести якусь загальну формулу людської істоти. Сам він вважав себе сумішшю інтелектуала й інтелігента, поєднанням внутрішньої зосередженості із засадами гуманізму, а, отже, належав до небезпечних людей. Зі своїх багатолітніх спостережень за людською натурою Юліан зробив вислід[192]: кожна людина складається ніби з двох осіб, трохи темнішої і трохи світлішої, бо це потрібно для життя, це спосіб пристосування. Тому чорно-біла світлина краще передає суть людини, ніж та сама людина, але жива. Тінь вартніша від самого предмета. Юліан прочитав це у книзі про хінське[193] мистецтво.

А ось отець Антоній вважав, що добро і зло постійно борються в людині, тому не визнавав жодних тіней. Майже за Аристотелем: людина або звір, або Бог. Окрім того, на його думку, не кожна людина годна розібратися в тому, що є добро, а що зло. Лише святі та блаженні. Дух же самого отця Антонія, часом гірко голосячи, блукав по життю наосліп, і кожної миті міг звалитися в яму гріха. Цілого життя йому не вистачало, щоб утвердитися у вірі.

Пообідавши, єгомость подумав, що мало не кожен служитель Церкви мусить почувати себе великим грішником і тремтіти, сумніватись, страждати, але сю делікатну тему можна обговорювати лише з найближчими по духу людьми. Утім, дожив до сивого волосу в невіданні, вважаючи, що деякі погані риси духовенства з’явились не від слабкості духу, а від розпачу й безсилля перед сим світом.

Проте, як священикові, так і фотографові думки лишились при них, бо обидва були людьми дуже самотніми, не маючи особистого життя. І тому їхній страх був іншим страхом, ніж той, що переживав зараз Петро, повернувшись додому в зимну хату з мискою вистиглих пирогів. Люди вже давно пообідали й полягали відпочивати. Орка не було. Петро з’їв три пироги, а потім схаменувся і врізав собі кусень хліба, запивши квасним[194] молоком. Треба буде начистити бульби на вечерю й вибрати до неї квашених огірків, бо хлопець прийде голодний. Се трохи додало йому духу. Він розпалив наготовлені тріски й пішов по дрова. На плоті сидів сусідський Василько.

— Ти не видів мого Орка? — спитав Петро.

Хлопчик похитав головою.

З дерев облетіло усе листя, і чоловік бачив, що коло церкви нема ані живої душі. Він повернувся до хати варити вечерю й думати про далеку Америку. Однак насподі[195] ворушилась тривога, де міг бути хлопець. Поставивши бульбу варитись, він вбрався у гуню[196] й вийшов надвір, де вже поволі починало смеркатись. Звісно, було ще рано, але в будній день смерк означає кінець всілякої роботи надворі. Якби хлопець зараз вернувся, Петро пішов би до Миколая. Він вирішив нагнати сина додому, й вийшов на роздоріжжя, де збирались в неділю парубки, а коло них менші, такі як Орко. Петро сам колись виходив туди. Молоді пари ходили взад і вперед, а декілька хлопців сиділо на колоді під Вороняковим плотом і щось собі радили. Менші бігали одне за одним. Петро злапав[197] Івана Кубая, що часом заходив до них.

— Ти не видів де мого Орка?

Хлопець витер мокрого носа рукавом:

— Ні, вуйку. Чекайте, як люди йшли з церкви в обід, то Орко пішов гейби на ріку.

Петро відчув, що серце йому провалюється кудись на спід.

— А що сталося, вуйку Петре?

Той не відповів. Намагаючись не стратити опанування, йшов поволі, а коли ніхто вже його не бачив, то