Читати книгу - "Апостол черні"

Несподівано наспів лист від його батька, щоб він як можливо скоро по одержанню письма вертав додому. Він, батько, почував себе від часу його від’їзду, не конче добре на здоров’ю. Коли на просьбу домашніх, особливо Зоні і матері, пішов до лікаря і зовсім тут докладно збадали, сей найшов, що йому треба ще сего року — а то як можливо ще сего послідного сезону до курорту К. їхати. Добре було б не зволікати від’їзду, або надто на слідуючий рік відкладати, бо хороба могла б таких розмірів набрати, що вимагала б і операції — до чого б він, батько, не хотів би допустити. Операція — се для него те саме, що смерть. Від його здоров’я й життя зависиме існування цілої родини. Се він йому одинокому синові його не потребував говорити — але, радий його молодости, він все-таки се робить. Дальше подав до відома, що Зоня, та права рука його в працьовні, заручилася з першим давнім його помічником… п. Станьком… самостійним годинникарем. Отже, треба, щоб він був на час його відсутности вдома. Він тим не хоче нічого вражати, але мати зайнята і не може в кождий кут заглянути.

Лист був одержаний в короткім, батькові властивому, стилю й тоні — але заразом неначе щось і болюче неокреслене блукало між стрічками. Крім сего, нічого більше. Жадне тепле слово — хіба: твій батько.

По прочитанню листа, Юліян опустив голову на него, що лежав край стола, при котрім сидів.

Батько хорий! Той батько, що весь був твердий, як залізо, був беззглядний проти себе і других, не терпів слабодухів ні на тілі, ні на душі, майже не узнавав хорого, тепер безперечно тяжко хорий.

Ніколи не надходила досі скарга через його уста про фізичне недомагання — ніколи й не бачив його ніхто терплячим. Все він був сильний, незломний, все працьовитий, над столом похилений від раня до пізньої ночі, пообкладений ріжноманітними годинниками, ніби вдивлявся, через мікроскоп, зворушенням світа, його перемінам внутрішнім і зовнішнім, розкладовим там поступові… побідам і упадкам — все однаковий без ознак фізичної немочі.

Нараз Юліян прокинувся.

Батько від’їжджає в далекий і дорогий курорт: але з чим від’їжджає? Відки має средства на те?

Він не знав. В них дома не було готівки. А та одробина, що, може, й ощадив, що уривав дітям — там з одежі, там з чого іншого, на що вони, лиш нарікаючи, приставали — то було мінімальне й могло ледве кошти подорожі покрити.

Але про те батько ні словом не натякнув. Краска горячого сорому й переляку вдарила йому нараз в лице. Він, одинокий його син, не міг йому нічим помогти. Блискавкою перелетіли його думки по всім його дрібнім «маєтку». Обчислив, що його одяги варті, книжки, що маленька брильянтова шпильочка до краватки, що її дістав від матері. Більше нічого не посідав, що б був міг заміняти за гроші, й усміхнувся гірко. Був би жадав від Едвардового батька авансу й дав батькові, але тому що оба мали вперед, і то небавом вступали до війська, й він аж по відслужінню року мав виїздити з Едвардом в подорож в ролі секретаря, не міг жадати якого-будь гонорару вже тепер вперед. Він заслонив лице руками й потер чоло. Такий був все певний себе… такий гордий і так рішучо виступав проти батька іноді — а тепер, де розходилося хорого підперти матеріально, щоб рятував здоров’я для сестер, матері, діждався колись з нього, одинака-сина, якогось вдоволення, він оказався немічним. Правда, він не був тому винен, він працював змалку, старався аж надто зараня не бути родичам тягарем; а що все ще не мав хліба в руках, мусів і далі сам на себе заробляти. — Хто був тому винен? Нараз піднявся. Його молоде лице було захмарене, але вираз твердої рішучости устелився коло його уст, над котрими засіявся вже темним ніжним пухом вус.

Він щось зробить. Він батька врятує. Попробує на всякий спосіб щось здобути у Едвардового батька.

Правда, се не була легка справа. Старий німець був точний. Обчислений, більше сухої вдачі, що лічився, помимо свого маєтку з кождим сотиком і глядів строго за тим, щоб і діти так поступали й нічого марно з їх рук не витрачувалося. Але… може, схоче узгляднити положення його батька й те, що він, Юліян, ще такий вбогий, і крім доброї волі й охоти до праці, був ще проти обставин на своїм становищу — безпомічний. Він і нікого іншого не мав, до кого міг би в тім клопоті о поміч звернутися. Поважно почав по хаті ходити.

Укладаючи собі просьбу до дідича, він рум’янів. Він перебував тепер гостем тут і чи виходило воно удаватися до такого пана з такою вульгарною просьбою? До нього, що стояв і держав себе звичайно здалека від нерівних собі й для котрого був він, Юліян, незначною молодою людиною, хіба що добрим і сумлінним товаришем його сина… вбогий студент вбогих родичів, котрому виплачував заслужений гонорар? Точно на мінуту… й тут його як гостя від часу до часу задержував короткими ласкавими допитами, як йому в них в Покутівці поводиться, й чи не має якого бажання, приміром, поїхати з ним до міста, товаришити йому верхом… що родичі пишуть або таке подібне й відходив далі.

Тепер на ту гадку, він пораз перший відчув, як важко бути вбогим саме тоді, коли обставини вимагали хоч сякого-такого відраднішого матеріального положення.

Юліян затиснув уста, приступив до вікна й дивився через хвилю в парк.

Він був у Ґанґів гарний, великий і зразково заложений, з невеликою оранжерією й пальмовим павільйоном. Сей послідний був Юліянові дуже до вподоби й він радо перебував в нім, любуючись гарним ростом і вихляроватим листям тих заморських рослин, з їх вдачею до розгону і стремлінням під небеса й близкости сонця. Тут оповідав йому одного разу старший огородник, також німець, що відзначався маломовністю з великим ботанічним знанням, що саме пальми й деякі цвіти, особливо рожі, вдавалися лише там цілковито, де до них їх доглядачі й вихователі відносилися з правдивою любов’ю.

Юліян рішився вдатись до дідича ще сьогодні й наколи б цей його