Читати книгу - "Звірослов"

Трупики мертвих кактусів Фаня акуратно завиває в целофан і вночі ритуально хоронить їх на квітковій клумбі біля міської ратуші.

Раптом одна з дам, та, що дотепер говорила найменше, із несподіваним знанням справи каже до Фані:

- Люба, мені здається, усі твої кактуси уражені мучнистим черв’ячком.

- Де?! - Фаня з жахом кидається до підвіконника.

- Ось подивися - на кожному такий білий наліт. Мені здається, це мучнистий черв’ячок - найбільший ворог кактусів.

Фаня прикидається, ніби розглядає кактуси, а потім спокійно відповідає:

- Ні. Це не мучнистий черв’ячок. Це такий природний наліт. З кактусами так є. Вони на зиму опушуються.

У вітальні западає незручна тиша.

- Може, таки будете чай? Або каву? Або каву з коньяком? У мене є добрий коньяк. І цукерки.

- Ні. Ми на дієті, - в один голос щебечуть дами бальзаківського віку. - І нам вже треба йти. Ми побачили кактуси. Вони прекрасні. І нам треба йти.

Жіночки майже бігцем, але так, щоб ні до чого не торкнутися, повертаються в коридор, накидають свої елегантні піджачки, дякують, прощаються і щезають.

Фаня повертається у вітальню. Робить ковток коньяку просто з горла і закушує цукеркою «Ромашка».

Пазьо, який увесь час візиту тихо сидів на кухні, весело говорить:

- Ну, як усе пройшло? Твої подруги мені сподобались. Вони такі елегантні.

Фаня робить ще один ковток коньяку з горла і починає беззвучно плакати.

- Це ти винен! - захлинаючись, кричить Фаня. - Це ти винен!

- А в чому я винен? - дивується Пазьо. - Я собі тихенько сидів на кухні. Нікому не заважав.

- Ти! Ти винен!

- Завжди у всьому винен я.

- Ти купив кілограм «Ромашки»! А я просила тебе купити різних цукерок! Адже просила?!

- Ну так, але я ненавиджу ту продавщицю. Вона дуже неприємна. Бачиш її, і зразу тікати хочеться. Або вдарити вагою по голові.

- То треба було піти в інший магазин, якщо ти такий вразливий!

- Інший магазин далеко. Я б не встиг.

- Краще б не встиг.

Пазьо пробує заспокоїти Фаню. Підбадьорливо гладить її по спині. Фаня від цього заходиться ще дужче.

- Ну, - каже Пазьо, - заспокойся. Усе ж не так погано!

- І ці рейтузи! Ти не перевдяг їх. Ти схожий на сантехніка!

- На сантехніка, то на сантехніка. А чим сантехніки погані? Хіба вони не люди? Заспокойся, я тебе прошу. Усе не так погано, як тобі здається зараз.

- Навіть чаю випити не схотіли! - хлипає Фаня. - Ані цукерок, ані чаю, ані коньяку! Вони боялися до чогось доторкнутися, якби ти лиш бачив, ходили так обережно, ніби у нас у хаті якась… якась антисанітарія!

- Та дурепи вони, от хто. Не зустрічайся більше з ними. Вони тебе не поважають.

- А з ким мені зустрічатися? У мене крім них більше немає подруг. Вони мої подруги, - Фаня червона як рак, вона задихається від слів упереміш зі сльозами.

- Нащо такі подруги, якщо вони такі?

Фаня схоплюється на ноги й істерично бігає квартирою.

- А подивись, - репетує вона, - наша хата дійсно жахлива! Подивися, як брудно всюди! Павутина на стінах і стелях, пилюка на фіранках, дивани Діана погризла. Якби я прийшла до такої квартири, то теж би побоялася до чогось торкнутися! А якби ти бачив їхні помешкання! Усе нове. Усе сіяє. Навколо така чистота, що муха ніготь не підточить!

- Але ж наш будинок старий, - виправдовується Пазьо. - Ще австрійський. А старі будинки так маються - їх неможливо вичистити до блиску. Хочеш, продамо цю квартиру. Переїдемо в новобудову. Там усе буде сяюче і нове.

- Не хочу! Хочу жити тут, у цьому свинарнику! Я свиня, і маю жити у свинарнику! Я - свиня!

Пазьові дуже її шкода. Він не знає, що ще сказати, аби Фаня заспокоїлася.

- Фаньцю, так не можна. Бо якщо ти свиня, а я твій чоловік, то виходить, що я теж свиня. А я не хочу бути свинею.

- То йди геть! Лиши мене! Лиши свиню! - Фаня долілиць падає на диван і заривається носом у подушку.

- І піду, - ображено каже Пазьо.

Він встає. Фаня не реагує.

- І піду, - повторює Пазьо. - І піду!

Тиша.

- Я йду. Па-па.

Пазьо виходить у коридор, ще сподіваючись, що Фаня наздожене його або, принаймні, щось скаже. Одягає куртку. Але Фаня нічого-нічого не робить.

Пазьо гучно гримає вхідними дверима і опиняється на сходах. Йому дуже зле.

На сходах уже темно. Ніби в сраці. Пазьо хотів був зійти вниз, але в останній момент зупинився. Роздумує. Вагається.

Я тільки зазирну, каже він собі. У мене є привід. Мені зле.

Пазьо повертається і обережно йде в кінець коридору. Минає двері своєї квартири. Проходить далі вглиб. Тунель, думає він, цей коридор, як тунель, і в кінці ледь-ледь миготить світло.

Двері «У психіатра» ледь прочинені. Пазьо просуває всередину голову і впевнюється, що там порожньо. Ні душі.

Я на хвилинку, думає він, лишень одну руку, п’ятдесят грамів. Хочу його побачити.

Пазьо несміливо заходить на «кухню», і вона справді схожа на гуртожитську. Зверху донизу оббита, очевидно, ще радянською керамічною плиткою з фіалковим орнаментом. Запах такий, як у громадському туалеті, - хлорка плюс нечистоти. Посередині стіл - імітація барної стійки. Пазьо кладе на стіл одну руку і чекає.

Минає хвилина. Дві. По той бік стіни чути, як хтось вовтузиться з келишками.

Високий кремезний чолов’яга, ніби привид, з’являється в напівтемряві, і Пазьо навіть трохи його злякався. Бо дійсно, Пазьо ніколи раніше тут не був. Невідомо, що це за один і чим уся ця пригода взагалі скінчиться.

Психіатр кладе перед Пазьом келишок з прозорою рідиною. Пазьо розгублено на нього дивиться. Каже:

- Дякую.

Психіатр нічого не відповідає і зникає в сусідній кімнаті.

- Моя жінка… - шепоче Пазьо, але так, щоб його можна було почути через стіну, - моя жінка… вона - свиня.

І залпом випиває «замовлення».

2

Мене ніхто не поважає, думає Фаня, і правильно, бо мене нема за що поважати. Я завжди була посміховищем. Клоуном.

Фаня дуже добре пам’ятає, як уперше це сталося.

Вона була дуже маленька. Вона найкраще співала в дитсадку. Учителька музики повела Фаню заспівати «Пісню про рушничок» на велику публіку. Власне, учителька нічого конкретного Фані не сказала,