Читати книгу - "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"

як ця коса; можливо, в теті більше не було нічого гарного, крім неї, хіба що груди. Коса досягала середини стегон, коли тета вступила до Київського університету ім. Т. Шевченка на факультет журналістики. Там вона одружилася й народила сина і доньку, там вона розсварилася з чоловіком і прокурювала пачку сигарет за одну ніч, була звинувачена в певного роду націоналізмі й через журналістську практику мала проблеми з місцевою владою. Тета повернулася ненадовго до матері - з двома дітьми і косою у валізці. Виклала косу на стіл, ніби подарунок на Різдво, - діти гралися на підлозі ґудзиками, мама плела скатертину з білих ниток «Ірис». Коса пролежала на столі два дні, і ніхто в її бік не смів звернути погляду, а після недовгого прощання з матір’ю тета в одну мить схопила її зі столу й кинула в піч. Тета тоді поїхала з дітьми до Сибіру, де живе ось уже двадцять років і, напевно, вже ніколи не повернеться. Волосся в неї відтоді завжди коротке, принаймні, не довше, ніж місяць-два.

Щоб заспокоїтися, я сідаю навпроти дзеркала.

Як би важко не було - треба.

Беру тупі, але єдині у всій квартирі ножиці. Леза, ножі й інші гострі предмети мама завбачливо від мене ховає.

Чиїсь запахи, дотики, слова ще дуже реально вібрують у мені, і знервоване тіло ще готове плодити нові ілюзії, але мотузки порвано остаточно.

Цілий тиждень я намагалася дотягнути до понеділка - й от він нарешті настав.

Сиджу навпроти дзеркала і безперервно думаю про терпіння.

Терпіння насправді нема - є можливість обстригти волосся під самий корінь. Коли його обстригаєш, то ніби набираєш повні легені повітря для нової дози потенційного минулого. Той факт, що я зараз обстригаю волосся, доведеться рано чи пізно обстригти також.

Обтяті пасма складаю в целофану торбину, щоб потім закопати волосся на пустирі чи спалити в татовій попільничці. Від попелу сигарет попіл минулого майже не відрізняється, - принаймні смак такий самий.

Мені стає легше й свобідніше, але чомусь не так радісно, як думала.

Як би голову не обстригати - голова залишиться все одно.

Але я не хотіла так починати жити. Думала - в мене все буде по-іншому - не так, як у решти типових алкоголіків і наркоманів. От - думала - здобуду освіту, дізнаюся про все можливе, швиденько схоплю істину і сенс, народжу двох дітей, навчу їх того, що знаю сама, допоможу суспільству вибратися з болота, а тоді вже можна зводити докупи руки й ноги, тобто вмирати.

Але виявилося - це не так просто. Принаймні - здобути освіту. Особливо коли постійно думаєш про одне й те саме.

Коли торкаєшся правою рукою лівої, і тобі здається, що це рука іншої людини.

І ти думаєш - що це з тобою сталося? Чого ти живеш в ілюзіях? Чого ти заінтриговано торкаєшся своїх рук? Що ти хочеш ними відчути?

Його нема ані в тобі, ні поза тобою.

Так, ніби він умер.

Так, ніби вмерла я.

Так, ніби хтось із нас умер, а хтось залишився жити.

…

Минає багато часу…

…

Може, тижнів два…

…

Я часто ходжу в туалет, а потім довго розглядаю те, що в ньому від мене залишається. Не хочу щось після себе залишати, хочу бути закритою системою, хочу бути скульптурою.

4

- Ти далі чекаєш на нього? - питає Роза, коли я нарешті перестала вити. (Роза страшенно подібна на ту Розу, в яку я була колись закохана). Киваю головою. Насправді я чекаю не на нього, а на своє тіло, але Розі я цього не поясню. Тіло має повернутися з дня на день. От-от стане на моєму порозі - і я усміхнуся йому. Спитаю, як йому булося без мене, що нового побачилося, з ким новим переспалося, а тіло віддано дивитиметься мені в очі й нічого не скаже, крім того, що не може без мене жити.

- Я чекаю, що він прийде, але він може і не прийти. Люди згарячу здатні прийняти якесь неправильне рішення, а потім соромитися через нього переступити, як би не хотілося. Я ненавиджу людські принципи.

- А скільки ти будеш його чекати? - знову питає Роза, і я починаю підозрювати, що це її робота.

- Не знаю, може, кілька днів, тижнів, але якщо він все-таки прийде, то, без сумніву, менше, ніж якщо не прийде.

- А ти знаєш, де він зараз і що робить?

- Кажуть - що поїхав до Львова, але Ксеня вчора бачила його тут, він був одягнений в чорну шкірянку і простоволосий - його кепка в мене. Що він робить - не знаю, і це найбільше мене засмучує.

Я б розказала Розі більше, але вона може все передати мамі. Мамі краще взагалі не знати, що я чекаю на нього. Всі свої речі я давно спакувала, наперед попрощалась з усіма друзями, віддала всі борги, купила за мамині гроші багато косметики, щоб вистачило на деякий час нового життя. Я не хочу бути його утриманкою - я хочу утримувати його. Хочу йому готувати смачну їжу й вибирати одяг, купати його, чесати вранці, дивитися на нього голого і не збудженого, взагалі - з нетерпінням уже чекаю на нього.

- Скажи, а якщо він не прийде по тебе і через місяць, і через рік, що ти зробиш?

- Як то - не прийде?

- Ну, якщо йому обридла ця жіноча тяганина - і він захоче свободи?

- Тоді я накладу на себе руки.

- Як ти це зробиш?

- Якось дуже просто, може, розітну вени на руках - мене чомусь зараз страшенно цікавлять руки.

- Ти кажеш це дуже спокійно.

- Я перестала вміти плакати і нервуватись. Тільки вию.

Задзвонив телефон.

- Напевно, тіло телефонує, турбується, як я себе почуваю.

- То підніми слухавку.

- Як я можу підняти слухавку, якщо телефонує моє тіло? Якщо воно телефонує, то зрозуміло, що в цій кімнаті його нема, хіба Ви досі не здогадалися? Чим я підніму слухавку? Душею?

- А хіба можна на душу накласти руки?

- Не можна, ти ж знаєш - душа безсмертна, але коли я захочу накласти на себе руки - то знайду своє тіло, де б воно не ховалось, і перетну йому вени на руках. Мене зараз чомусь це страшенно цікавить.

Все більше речей стала забувати. Прізвища середньовічних письменників і письменників 17-го століття, назви хімічних елементів з періодичної системи, столиці різних африканських країн. Забуваю те, що, здавалося, забути