Читати книгу - "Анна Київська"

Коли Пилип наздогнав валку, на землю вже спустилася ніч, тепла й лагідна; в небі мерехтіли зорі, і декотрі котилися, сиплючи іскрами, долі. Валка зупинилася на узліссі біля якоїсь річки, і Анна та жінки з її почту, весело сміючись, заходилися при світлі повного місяця хлюпати на себе водою. На березі на великих багаттях смажилася домашня птиця, зайці та молоді вепри, впольовані в дорозі рицарями й зброєносцями.

Рауль де Крепі, сховавшись за гіллям верби, що спадало в річку, не спускав очей з королеви. Голизна молодої жінки, яку він нарешті роздивився, збудила в нього непогамовне бажання. Даремно вона ставиться до нього так зневажливо, відбивається від усіх його залицянь, відмовляється від його товариства й воднораз залюбки збавляє час з Олів’є Арльським, який ділить ліжко з її чоловіком! Він, Рауль де Крепі, все одно колись заволодіє нею, покаже їй, що справжній чоловік може зробити з жінкою; вона, як і інші жінки, ще стогнатиме під ним і проситиме пощади!

Шурхіт, що почувся поруч, відвернув його увагу від підглядання. Рауль одразу ж насторожився, схопивши широкого мисливського ножа, з яким ніколи не розлучався, й зачаїв дихання. Якийсь священик за деревом, що погано його прикринало, задер полу сутани й, поїдаючи очима жінок у воді, рукоблудив. Рауль, ледве стримуючи сміх, дивився на дебелого ченця, а той, спливаючи потом і хекаючи, силкувався завдати собі втіху. Коли чернець нарешті домігся свого, його поросяче хрюкання привело до тями графа, і той розреготався. Бідолашний чернець так злякався, що мало не звалився в річку, але встиг іще схопитись за гілля, дивом утримався на ногах, а тоді із задертою сутаною накивав п’ятами. Ця метушня сполошила королівську варту; воїни прочесали все довкола, але побачили тільки потолочену траву та поламані гілки.

З допомогою служниць Олена витерла й одягла королеву, яка відмовлялася надягти верхню сукню, занадто важку для цього теплого вечора. Анна розслабилася, закинула назад голову й, ні про що не думаючи, дозволила зачесати себе. Вона втішалася легкістю, що охопила її тіло, лагідністю ночі й красою французького неба, з якого час від часу падали зірки. Вона гнала від себе спогади про Новгород… Ні, їй не треба більше думати про свою втрачену країну!

Анна зібрала довкола себе складки широкої вуалетки, яку Ірина накинула їй на коси, й підвелася. В сяйві вогнів вона й сама у своїй сукні та яскраво-червоній вуалетці, що ворушилась від кожного її руху, була схожа на полум’я. Всі пильно дивилися на неї, особливо чоловіки. Вона підійшла до прикрашеного листям стола з наїдками й сіла на складаний стілець із високою спинкою. Перед нею вкляк слуга з цебриком із напахченою водою, в якій королева пополоскала пальці; тим часом другий слуга подав їй шматок білого полотна, й вона витерла руки. Птиця була добре підсмажена, та й приправлена лісовими травами зайчатина виявилася вельми смачною. Анна залюбки з’їла перські сушені персики та абрикоси, що їх прислав їй брат Всеволод, і випила п’янкого вина, запропонованого графом Провансальським.

Королева подала знак, і Гослен Шонійський, який стояв віддалік, підійшов ближче.

— Чи не бачили ви любого Олів’є? Я хотіла б послухати музику.

— Я не бачив його від самого ранку, королево, але зараз пошлю по нього.

— Дякую, вельможо. Як почуває себе ваш син? Він одужав після того, як упав з коня?

— Цілком. Він знову сів у сідло, так ніби нічого й не сталося. Сердечно дякую вам, що ви піклуєтесь про мою родину.

— Олена сказала мені, що ви маєте у своєму домі надійну людину з дуже потворним обличчям, яка щиро віддана моєму синові.

— Це правда, королево. Я доручив тому чоловікові особливо пильно оберігати маленького принца. В нього таки дуже потворне обличчя. Але це в нього не від народження, зробила його потворним людська рука. І хоч обличчя в того чоловіка бридке, душа його прекрасна. Я відчуваю до нього шанобу й приязнь.

— Нарешті я чую від вас комплімент, що буває так рідко! Скажіть, вельможо Гослене, чи мають під собою грунт оті чутки, що доходять до мене: нібито між нормандцями й нами зав’язалася війна.

— Я не конетабль[3] королівства й тим більше не довірена особа короля, проте мало в це вірю. Надто багато уз уже зв’язують наші країни, і оця ваша подорож тільки підтверджує, що то лише плітки войовничих гультіпак.

— Хай Господь почує ваші слова, Гослене!

— Ваша величносте королево, дозвольте мені побажати вам на добраніч…

Рауль де Крепі так несподівано швидко ступив до неї, що вона навіть не встигла цього помітити.

— На добраніч, графе Валуа.

— Ви не стомилися від подорожі? Чи принесло вам приємність довге купання?

— Дякую за турботу. Все гаразд. На добраніч.

Рауль удав, ніби не зрозумів, що вона відпускає його.

— Ви сказали, що хотіли б послухати музику. Я маю тут музик, вони з двору германського імператора. Хочете їх послухати?

Анна кивнула головою. Музики, двоє чоловіків і одна жінка, заграли повільну, розмірену мелодію, вельми відмінну від легкої, веселої провансальської музики, яка так припала до подоби Анні.

Чи то, бува, не музика витягла Олів’є з його сховку? Він примчав, стрибаючи, пританцьовуючи, мов чорт, і виграючи на флейті. Розгублені трувери[4] після кількох акордів перестали грати.

— Грайте далі! — сердито гримнув на них Рауль.

— Ні, не треба, я волію послухати Олів’є. Олено!.. Принеси мої гуслі.

— Невістко моя, королеві Франції не зовсім пасує таке лицедійство, — промовила, надійшовши, графиня Фландрійська.

— Адель, голубко моя, не гримайте на мене, сьогодні такий гарний вечір! Заспокойтеся, я не забуваю, що я королева. Мій батько Ярослав Мудрий, великий князь Київський, ніколи не гордував співати зі своїм народом. Він завжди казав, що піснею людина краще висловлює свою вдячність за те, що її творила Божа рука. Він казав також, що за допомогою музики люди наближаються до Бога й стають чистішими.

— За вами завше лишається останнє слово, — промовила, сміючись, її зовиця.

Адель Фландрійська подала знак дамам та рицарям підійти ближче. Дами повмощувалися на подушках, що їх принесли служниці, а рицарі поставали позад них.

Переконавшись, що все гаразд, Пилип залишив критий повіз, де спали годувальниці та дитина, і подався до гурту.

Він стояв усього за кілька кроків від коханої, і його очі прикипіли до її чарівного обличчя. Щойно пролунали перші звуки гуслів, Пилип заплющив очі і поринув у спогади про їхню верхову їзду, про ігри, довгі літні дні та довгі зимові вечори,