Читати книгу - "Анна Київська"

Спершу вона співала мовою північних французів, потім — провансальською і, нарешті, київською. Пилип чекав цього випробування і вже приготував до нього своє серце. Те, чого не зробила Оленина колискова, зробила Аннина пісня, цей гімн жнивам, що його вони так часто співали разом, надаючи йому сили й віри. Нараз Пилипові здалося, ніби перед ним відкривається новий світ, де він матиме своє місце. Він поклявся стати одним із тих рицарів, про подвиги яких йому розповідав Гослен Шонійський, і в ім’я любові до своєї дами бути найкращим серед них. Звісно, він не забув, що присягнув ніколи не намагатися дати їй знати про себе, але він стане іншим, і цей інший не буде зв’язаний ніякою клятвою.

У Рауля де Крепі вже вривався терпець. Цей Олів’є і справді забирає надто багато королевиної уваги, треба буде спровадити його від неї. Що ж до самої королеви, то при слушній нагоді Рауль неодмінно примусить її дорого заплатити йому за свою неприязнь до нього. А поки що він удасться до невеличкої помсти, яку виношує вже багато днів: граф помітив, що молочна королевина сестра Ірина шаріється щоразу, коли він перехоплює її погляд, і ніколи не пропускає нагоди опинитися в нього на дорозі, незважаючи на те, що король підібрав для неї нареченого — Клемана Туссакського, який походить із доброї родини з Пуатьє. А втім, ця помста буде досить приємна, бо дівчина свіженька, і великими витрішкуватими голубими очима, вельми червоними губами і гарним білявим волоссям. Думка про це повернула Раулеві добрий настрій, він вирішив одразу ж податися на пошуки приємних пригод. Граф нишком відстав від гурту.

Він легко розшукав Ірину. Вона з матір’ю та своїм нареченим захоплено слухала, як співає подруга її дитинства. Дівчина підвела очі на тінь, що постала перед нею, і, впізнавши графа, відчула щось недобре. Зачаровані музикою, ні Олена, ні Клеман не помітили витівки Рауля, який зробив Ірині знак іти за ним.

Зі щемом у серці, усвідомлюючи помилку, якої вона припускається, дівчина встала і, не привернувши до себе уваги, рушила за Раулем.

Граф потяг Ірину за собою так сильно, що вона забула про страх, який опосідав її щоразу, коли вона його бачила. Кожна клітина її тіла напружилася й озивалася болем. Ірина йшла за високою чорною тінню, яка поринула під дерева й невдовзі зовсім зникла — такий тут був темний і густий ліс. Ступивши ще кілька кроків, Ірина зупинилася, вдивляючись у пітьму. Вона чула тільки шелест лісу, що ставав дедалі ворожішим. Нарешті дівчина зважилася покликати:

— Ваша вельможносте, де ви?.. З боку рицаря непорядно отак мене покидати… Ваша вельможносте, прошу вас, відгукніться! Пресвята матір Божа, допоможи мені…

Ірина вклякла й почала молитися. За два кроки від неї граф милувався цією сценою, проклинаючи подумки густе листя, яке заважало місячному сяйву добре освітити дівчину. Та для того, що він збирався зробити, не потрібне було світло; і все ж таки граф подумав, що не дістане великої втіхи, бо він любив бачити страх, насолоду, відразу й ненависть на обличчях своїх жертв. Хоч би що граф робив — убивав чи кохався, — він любив пильно роздивлятися наслідки свого діяння.

Рауль вискочив, мов дикий кіт, зі сховку й повалив Ірину на мох, затиснувши їй долонею рота.

— Не кричи, кізонько… Перестань тремтіти… Це я, я не хочу зробити тобі нічого поганого… Не пручайся… Віддайся мені… В тебе така ніжна шкіра, ну ж бо, розведи ніжки… Ти знала навіщо йшла за мною… Ох, шельмо!.. Тобі теж цього хотілося, ти вся спітніла… Розкрийся… Ох, як хороше… як хороше… Ти не шкодуєш, що прийшла?.. Ох!..

Рауль завмер на податливому й тремтливому тілі Ірини. Захекавшись, він сповз із неї й ліг горілиць, утупившись очима в темряву ночі, а Ірина тим часом повільно випросталася, засліплена сяйвом утіхи. Вони довго лежали, не ворушачись.

— Ваша вельможносте…

— Геть звідси!.. І нікому, чуєш — нікому не розповідай, що сталося між нами. Коли знов захочу тебе — подам знак… Чого чекаєш?.. Геть звідси!..

Ірина приголомшено схопилася на ноги, машинально поправила на собі одяг, волосся, вийшла з пітьми, що разом з лісом зберігала її таємницю, і, згорбившись, наче стара баба, поплентала до річки.

Розділ дев’ятнадцятий

ХРЕЩЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМОВОГО Й МАТІЛЬДИНОГО СИНА

Анна й Матільда зустрілися радо, щасливі показати одна одній своїх синів. Вільгельм, побачивши королеву, виказав таку бурхливу радість, що декому вона могла видатися навіть недоречною.

На церемонію хрещення у соборі Руана всі міста герцогства прислали представників в особі своїх володарів або єпископів. Вузькі вулички не могли вмістити численних кортежів та тисяч роззяв, які товпилися в них на дорозі. Нормандці зустріли приїзд королеви оплесками, і це зворушило Вільгельма. Від своїх розвідників він знав усе про воєнні приготування Генріха та про його войовничі наміри. Однак Вільгельм не ототожнював королеву з королем і вважав своїм обов’язком поводитись, як відданий васал. Якщо його володар підніме проти нього зброю, Вільгельм захищатиметься, але першим у наступ у жодному разі не піде. До того ж тепер у нього свято; от пізніше, як виникне потреба, він вирушить на війну.

Присутність Рауля де Крепі в королевиному почті Вільгельм сприйняв не без роздратування. Проте він зустрів графа як годилося, бо той мав намір з часом віддати свого другого сина Сімона, який щойно народився, на рицарське виховання до нормандського двору. Граф був надто сильний вельможа, і герцог не важився цуратись його.

Вони вирішили на честь королеви Франції схрестити списи на турнірі. Нормандський двір поїхав святкувати до Фекана.

На високій горі, де звичайно була монастирська кошара, щойно розбили арену і спорудили довкола неї примістки. Одну з них відвели для знатних дам. Ця примістка мала широкий навіс, що захищав їх від пекучого сонця й дощу; її прикрасили розкішними вишитими полотнищами та килимами і розставили на ній сидіння з подушками. Під огорожею, якою були обнесені примістки, повсідався простолюд. По арені сюди-туди бігали судді, розпорядники, герольди та служники, перевіряючи, чи все в порядку, чи кожен сидить на своєму місці.

Приїзд королеви Франції, герцогині Нормандії та королеви Шотландії присутні зустріли оплесками. Жінки посідали одна біля одної в товаристві графинь Фландрії, Валуа, Санса й Шартра, матері герцога та багатьох інших