Читати книгу - "Анна Київська"

Появу рицарів у супроводі зброєносців зустріли гучні сурми. Розкішно вдягнені й добре озброєні, рицарі посувалися неквапно, з поважним і величним виглядом. Сидячи на білому коні, вирядженому в кольори Нормандії, Вільгельм, із шоломом під пахвою, в червоній туніці, що тісно обтягувала в поясі кольчугу, вклонився перед почесною трибуною. Він опустив списа перед Анною, вона, всміхнувшись, почепила йому на спис голубу вуалеву стрічку, потім він схилив списа перед Матільдою, і та прив’язала до нього червону стрічку. Натовп загомонів. Герцог зробив чвалом коло на арені, високо тримаючи списа, на якому тріпотіли стрічки його почесної гості та дружини.

Хоч Рауль де Крепі й знав, як і кожен тут, що королева дала згоду, аби герцог Нормандський був її вірним рицарем, ця сцена його роздратувала. Він сподівався, що Вільгельм змагатиметься тільки під кольорами своєї дружини. Сидячи на гарному вороному коневі в чорній із золотом, як і одяг у графа, збруї, Рауль теж під’їхав до примісток із піднятим заборолом. Ірина, що сиділа позад своєї господині, насилу стримала крик. Рауль вклонився королеві й герцогині, які також ледь помітно кивнули йому головою. Потім він схилив списа перед матір’ю того, кого мав тепер за суперника. На арені запала глибока тиша, яку порушувало тільки басування коней. У графовому вчинку була певна образа для герцога, і про це здогадалися всі: не міг же Вільгельм перемогти того, хто змагатиметься під кольорами його матері. Однак Арлетта, відколи герцог Роберт з-поміж усіх жінок герцогства обрав собі за коханку саме її, звикла долати всілякі перешкоди й була не з тих, хто так просто розгублюється. Вона вдячно всміхнулася графові й промовила голосно, щоб чули всі:

— Ваша вельможносте, я вам щиро вдячна, що ви виявили мені таку честь. Це мене вельми зворушило, і я, запевняю вас, цього не забуду. Але, графе, ваша великодушність збила вас із пантелику. Ті часи, коли я могла дозволити комусь із рицарів, хоч би який заповзятливий був він, носити мої кольори, вже минули. У мене вже посивіло волосся, я вже маю онука. А тут стільки молодих жінок, які раді були б дати вам свій прапор. Ось, приміром, графиня Валуа…

Це був наказ світської дами: граф не міг ухилитися від нього, не образивши свою дружину й матір господаря. З люттю в серці, але з усмішкою на губах Рауль де Крепі низько вклонився Арлетті Контевільській, підняв списа й схилив його перед Аделаїдою Валуа. Та відв’язала бантика від свого рукава й, похмуро зиркнувши, почепила його на спис.

Обидва супротивники відступили під високі полотняні навіси, пофарбовані в їхні кольори, звільнивши місце рицарям, які вийшли на парад перед трибунами, перше ніж за сигналом сурм вишикуватися за натягнутими вірьовками. Коли арену заповнили рицарі та зброєносці, що тримали в руках мечі вістрям униз і кийки, герольд, закликавши присутніх до тиші, проголосив:

— Вельмишановні і всемогутні володарі, вельможі, барони, рицарі та зброєносці, будь ласка, піднесіть усі вгору до святих свою правицю і разом, перше ніж розпочати гру, покляніться й присягніть своєю плоттю і честю, що ніхто з вас під час турніру не вдарить навмисне один одного списом ні нижче пояса, ні будь-куди інде, нікого не штовхне й не смикне до себе. З другого боку, якщо випадком у когось із голови впаде шолом, то ніхто не зачепить його доти, доки господар знову надягне й прив’яже свій шолом. Якщо ви навмисне порушите це правило, то вас покарають позбавленням обладунку та бойового коня й не допустять до наступного турніру. Тож гідно дотримуйтеся скрізь і в усьому приписів, а то панове судді беззастережно покарають порушника. Отже, покляніться й присягніть своєю плоттю й честю…

— Присягаємо! Присягаємо! — загорлав натовп учасників турніру.

Четверо суддів на помості теж закивали головами. За командою найстаршого в них розпорядник тричі крикнув:

— Рубайте вірьовки й вступайте в бій!

Служники бійців хором вйокнули й закричали вслід за своїми господарями, що вступили в поєдинки.

Змагання було жорстоке. Невдовзі зчинився оглушливий гамір, над ареною здійнявся міцний дух потолоченої трави, збитої копитами землі, кізяків та людського й кінського поту, а відтак і прісний, солодкавий запах крові. Правда, поки що поранення були легкі, хоча й численні. Важко було збагнути, хто в цьому рукопашному бою перемагає. Незабаром усе перемішалось, і з поля бою виносили дедалі більше поранених.

Один учасник турніру в звичайній кольчузі, що сидів на норовистому коні без збруї, привернув до себе увагу світських дам, суддів та глядачів своєю рицарською спритністю й бійцівською хоробрістю. Незабаром на арені лишилося тільки шість учасників турніру, серед них і той, який викликав захоплення в натовпу.

— Що то за рицар у такому скромному вбранні? — спитала Анна.

— Ніхто його не знає, королево, — відповіла графиня Валуа. — Здається, йому прислуговує Олів’є Арльський.

— Цей чоловік, певно, поділяє вподобання трубадура, улюбленця нашого короля! — пирхнула сміхом графиня Санська.

— Того ж він і не носить нічиїх із нас кольорів, — докинула гарненька графиня Шартрська.

— Він сидить на коні, як ніхто з рицарів. Він гнучкіший і спритніший за решту… Поглянь! Він спішився… Можна подумати, що це рицар із мого краю, — сказала Анна до Матільди, схопившись руками за серце.

Четверо учасників турніру ще стояли на арені. Королева кивнула головою розпорядникові, і той одразу ж під’їхав клусом до неї.

— Скажіть тому рицареві, що я була б щаслива, якби він згодився битися під кольорами моєї молочної сестри панни Ірини.

— О королево, це було б для нього надто великою честю! Ніхто тут його не знає, він навіть не рицар і відмовився назвати своє ім’я. Якби його не підтримав вельможа Шонійський, судді не дозволили б йому взяти участь у змаганні.

— Для мене досить того, що вельможа Шонійський шанобливо ставиться до нього. Тож перекажіть йому мою пропозицію.

Розпорядник вклонився й поїхав до безіменного вершника.

— Королева, гостя нашого герцога, просить вас прийняти кольори її молочної сестри панни Ірини. Ви згодні?

— Скажіть королеві, що з Божою поміччю я постараюся не осоромити честі, яку вона мені виявляє.

Переказавши ці слова, розпорядник підкликав незнайомця. Той відстебнув ланцюжка, яким був прикріплений до сідла його меч і, тримаючи його за вістря, простяг Ірині.

— Який він грубий, навіть не скинув шолома! — прошепотіла Матільда своїй матері.

— А може, доню, він не знає звичаїв на наших турнірах? Вони проходять неоднаково в різних країнах… Хоч у нас це й