Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

та інтересів, неостанню роль відігравала вже згадана здатність Свидриґайла приваблювати до себе людей. Збройні сили, очолені ним, складалися переважно з князів та військового люду українських земель – Волині, Київщини, Чернігово-Сіверщини. Протягом 1432–1433 рр. війна точилася з перемінним успіхом, не приносячи виразної переваги жодній зі сторін. У 1434 р. відчутною втратою для Свидриґайла став відхід прихильників з Білорусі, які після проголошення Жиґимонтом привілею (1434), що урівнював права русинів і литовців-католиків, визнали владу нового великого князя.

Втрачаючи сили, Свидриґайло 1-го вересня 1435 р. наважився дати вирішальний бій на р. Швянта під Вількомиром (нині м. Укмерґе в Литві). У цій битві зійшлися армія Жиґимонта, підсилена польськими загонами, і військо Свидриґайла, очолити яке спеціально прибув із Чехії герой гуситських воєн Жиґимонт Корибутович, син князя Дмитра-Корибута Сіверського. Проте щастя зрадило Русі: сили Свидриґайла зазнали повного розгрому і величезних втрат.

Самого Свидриґайла на початку 1436 р. бачимо в Києві, що перетворився на своєрідну столицю опозиції і тоді ж був повернутий Свидриґайлом старшому синові Володимира Ольґердовича Київського Івану. На боці князя лишилися також Чернігово-Сіверські міста і союзники-татари, з якими він здійснив похід на Східне Поділля, оволодівши Брацлавом і Вінницею. Після кількох років нерівної боротьби, коли владу Жиґимонта визнали вже фактично всюди, окрім Київщини, Чернігово-Сіверщини та Волині, Свидриґайло опинився у вкрай скрутному становищі, хоча перманентна війна тривала й далі.

Так тривало до 1440 р., коли від рук змовників – волинського князя Олександра Чорторийського й київського боярина Скобейка – загинув великий князь Жиґимонт Кейстутович, убитий у власному замку в Троках (нині м. Тракай у Литві). Не прийнявши до уваги претензій Жиґимонтового сина Михайла, Рада Панів (вищий дорадчий орган держави) без порозуміння з поляками 29 червня 1440 р. оголосила великим князем литовським молодшого сина покійного короля Владислава Яґайла, 13-річного Казимира Ягайловича. Новий великий князь та його опікуни на чолі з регентом Іваном Ґаштольдом (Ґоштовтом), аби відновити внутрішній мир, визнали за Свидриґайлом номінальний пожиттєвий титул великого князя з уділом у Волинській землі. Тоді ж була офіційно повернута молодшому синові Володимира Ольґердовича Київського Олелькові відібрана Вітовтом Київська земля.

Сам Свидриґайло з 1440 р. до смерті, стомлений літами, поразками й невдачами, безвиїзно жив у Луцьку, оточений давніми слугами-русинами. Помер 10 лютого 1452 р. в Луцькому замку, не залишивши після себе потомства. Тіло старого князя перевезли до Вільна й поховали в усипальниці великих князів литовських у крипті Віленського кафедрального собору поруч з тілами ненависних суперників – Вітовта і Жиґимонта Кейстутовичів.

Другий удільний періoд: Волинь

Свидриґайла і Київщина Олельковичів

Після загибелі Жиґимонта Кейстутовича і поновлення удільного статусу Волинської та Київської земель княжа верхівка Русі-України, остаточно втративши шанс утвердитися біля віленського керма влади, фактично самоусувається від претензій на помітну роль у політичному житті. Погляд зі столиці на володіння Свидриґайла й Олельковичів як по суті екстериторіальні виразно ілюструється їхньою тодішньою напівофіційною назвою – землі далекі.

Політична індиферентність руської аристократії другої половини XV ст. поклала початок столітній паузі в історії української Русі, або, як інколи її називають – періоду "сонної тиші", нібито позначеному пристосуванством і апатією. Навряд чи цей присуд справедливий. Місцева знать виконала свою програму-максимум, тобто добилася особливого статусу власних територій, a решта її просто не цікавила. Центр руського життя замикається на внутрішніх інтересах Київської та Волинської земель, зосереджуючись довкола особи власного правителя-князя. Сприяв цьому і конфесійний бар'єр, який протиставляв окраїнні еліти далекому католицькому дворові великого князя, тим більше, що Римська церква впродовж XV ст. остаточно утвердилася в якості офіційної ідеологічної опори центральних влад.

Для Волині на перший погляд недовге правління Свидриґайла пов'язалося з усталенням тих традицій суспільного побуту, які заклали підвалини політичного регіоналізму місцевої знаті на тривале майбуття. Вокняжіння Свидриґайла, кумира аристократів, стало ніби останньою цеглиною, що завершила тривале оформлення суспільної піраміди, в якій місце і параметри поведінки кожної соціальної групи визначалися не тільки законом, але й звичаєм. На її вершині бачимо Свидриґайлових сподвижників – розгалужений клан князів, нащадків як давньої династії володарів-Рюриковичів, так і нової – Ґедиміновичів. Княжі володіння мали по суті екстериторіальний статус: володіючи ними со всим правом и панством, князі складали присягу вірності правителю і зобов'язувались допомагати йому збройно в часи війни, a в решті питань почували себе власниками мікродержав у державі – з власними податками, судочинством, структурою влади.

Землі, на яких сиділи княжі слуги, по суті їм не належали, оскільки справжнім власником був князь, a слуга, його діти, онуки й правнуки користувалися маєтком доти, доки служили княжому дому. До обов'язків слуги належало перебувати при патронові на війні при боці, a також служити при фортеці, тобто силами власних підданих забезпечувати ремонт і укріплення замків. Архаїчною повинністю була і так звана гостинність – обов'язок утримувати й супроводити патрона та його почт під час об'їзду володінь.

Найголовнішим імперативом поведінки боярина-ленника, рівнозначним поняттю честі, була вірність своєму князю. Порушення вірності вважалося найтяжчою провиною, a окрім того – тягло за собою вельми неприємні наслідки: зрада або втеча під час походу означала втрату маєтку. Зі свого боку, князь мусив охороняти слуг від кривди (надавати опіку) і безпідставно не порушувати їхнього права на отримані маєтки, бо в інакшому випадку вони звільнялися від обов'язку дотримання вірності. Оформлення взаємин вірності/опіки мало для Волинської землі величезне значення: адже більше половини її території належало князям (наприклад, самі лиш Острозькі володіли третиною Волині), тобто для абсолютної більшості збройного прошарку, який заселяв княжі володіння, рицарський зв'язок з патроном став визначальною нормою життя.

Другу ієрархічну сходинку за князями займали так звані пани (у першому відомому переписі волинських бояр 1528 р. цим титулом позначено понад чверть боярського загалу – 62 із 217 згаданих там родин). Критерієм для вирізнення панів від решти боярства-рицарства служила наявність власної (отчинноі), a не наданої від великого князя землі. Отчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, себто всіма знане, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком з діда-прадіда.

В аристократичній Волині часів Свидриґайла вперше утвердився ще один термін, який побутуватиме ледве не до кінця XVIII ст., на позначення людей військового ремесла, або, як їх доти називали – бояр-рицарів. У XIV – першій половині XV ст. це визначення вказувало швидше на рід занять, ніж на соціальний статус, оскільки боярську (збройну) службу несли всі: від родовитої знаті до заможних простолюдинів, спроможних купити коня і військовий обладунок, a відтак – сплачувати великому князю податок крові замість селянських податків.