Читати книгу - "Воццек & воццекургія"

йому перекажуть про моє вимушене й вимучене запізнення, тільки, вибачте, саме в цей момент покликати його до телефона ніяк неможливо, бо в сусідній кімнаті всі співробітники «Акорду» уважно стежать за телевізійним репортажем із чемпіонату Європи з футболу. От так от. Вислуховуючи всю цю маячню, позбавлену будь-якого, бодай сновидного смаку і стилю, я краєм ока спостерігав за старою панею і переконувався в абсолютній безконтрольності власної уяви — моя колекція візиток в чужих руках перетворилася (з легкістю, котра нагадувала безкарний глум) на альбом шкільних фотографій, і в цей альбом уже зазирали цікаві службовці страхової контори. Я й сам опинився в їхньому гурті і, піднімаючись навшпиньки та перехиляючись над плечима, намагався щось побачити. І як тільки мені вдалося розгледіти знимку того ненависного однокласника, чия присутність коло телефона-автомата на вулиці видалася такою нестерпною, — то відразу прокинувся, з тяжкою безпорадністю усвідомлюючи, що сьогоднішнє побачення з коханою не відбудеться.

52 дні, 51 ніч

В ті дні А. почувалася так, ніби вперше вийшла на вулицю після важкої тривалої недуги, ще заточуючись від незвички, і хтось підтримав її, допоміг зробити перший крок — ось рука, на неї можна опертися, лиш після сутінків лікарняної палати світло так сліпить очі, що годі роздивитися, кому ота рука належить.

Одужуючи, вона з якимось захланним ентузіазмом намагалася всюди встигнути, якомога більше побачити, зустрітися з усіма — надолужити втрачений рік. Не було в місті жодної імпрези, на яку вона принаймні не прагнула б потрапити. Відроджувалася її журналістська жилка, і вона всюди тягала з собою всевидячий потужний Nikon, подарунок батька.

Воццек же чимраз, тим більше відчував, що бажання бути з А. заслоняє всі інші бажання. Друзі, робота, звички, знайомства, захоплення, обов'язки, — все видавалося таким мізерним, непотрібним і нецікавим у порівнянні з можливістю бути поруч. Попервах він з радістю супроводжував А. в її життєлюбних походеньках, але потроху ця кольорова круговерть, яка затягувала щоразу сильніше, почала набридати йому, він відчував, що усе це зайве, воно забирає дорогоцінний час, хвилини, коли просто можна побути разом.

Не скажеш, ніби А. була байдужою до цих Воццекових переживань та й до самого Воццека, вона, здається, навіть любила його, вона часто йшла на жертви, відмовляючись від якихось своїх планів, призначених зустрічей тощо, але просидіти весь вечір у будинку видавалося їй тепер неможливо марнотратним. Так можна проґавити усе на світі. Вони по-різному розуміли марнотратство.

Якось він не пішов на чергову імпрезу — презентацію чи концерт, — пославшись на термінову роботу, залишився вдома. Минав час, але вона не поверталася. Він вештався кімнатами. Прислуховувався коло дверей, чи не лунають легкі її кроки, визирав у темне вікно, де виднівся лише його тьмавий двійник, набагато стурбованіший, аніж реальний візаві у власній своїй уяві. Стоячи під душем, він разпораз закручував крани, потерпаючи, що не почує дзвінка. Втім вона мала ключ. Та й, зрештою, людина від народження вільна, пояснював він собі. Це сказано навіть у декларації прав. Отож і ти будь вільним. Ти повинен лягти спати. Вже далеко за північ. Ти просто зобов'язаний заснути, щоб довести собі і їй… Що саме він збирався довести, залишилося невідомим, але врешті-решт, напустивши для неї ванну води, він заліз у ліжко. Можливо навіть і заснув, бо обертання ключа в дверях здалося продовженням якогось марева. Вона щось стиха наспівувала. Зняла мешти — легкий стук, — накинула ланцюжок, — металевий дзвін, — зазирнула до ванни, — клацання вимикача, скрип дверей. Почувся тихий сміх. Потім вона м'яко зайшла до кімнати (він, інфантильний месник, дихав безпробудно рівно й глибоко), поцілувала лагідно кудись у волосся, любий, сказала, любий, твоє дівча безсоромно без тебе впилося. Але ти не повинен на мене сердитися. Ти ж не сердишся, правда? Поки вона повернулася з ванни, він справді міцно і щасливо спав. А зранку, прокинувшись раніше, з якоюсь болісною ніжністю дивився на неї, на її сон, і думав: ми будемо разом. Ми будемо разом завжди.

Вона любила, безперечно любила його. Але якась частинка її серця вже була атрофована еквілібризмом юного Мохóя, і вона із здивуванням помічала, що якщо колись, у дні циркової юності, ніщо не мало значення, окрім шаленого всепоглинаючого щастя — ні обставини, ні місце, ні оточення, ні умовності, ні час, — то тепер будь-яка дрібниця може важити достатньо, щоб стати на заваді — вузол краватки, манера висловлюватися, колір шпалер, бамкання годинника. Воццек вимагав занадто багато. Він хотів володіти кожною хвилиною її життя. Це робилося обтяжливим. Він і гадки не мав якось ревнувати її до минулого, але теперішнє повинно б повністю належати йому. Він уже не без труду уникав нав'язливості. Він робився нестерпним.

Нема нічого гіршого, ніж запізніле перше кохання — воно завжди видається останнім і справжнім, справжнім і останнім. Ну, але це так, між іншим.

Чим далі, тим гірше. Вони почали сваритися. Він влаштовував сцени ревнощів. Вона зникала надовго. Потім поверталася, і він, розчулений, усе прощав, перетворюючи прощення на акт несимпатичного самокатування. Але за пару днів від його нав'язливої опіки, від його безтямного в своїй збаранілій пристрасті, повсюдно присутнього погляду їй хотілося втекти на край світу, і вона втікала. Коротше кажучи, це було ціле життя. Бозна, як змістилося воно в ці п'ятдесят два дні і п'ятдесят одну ніч.

П'ятдесят другого дня вранці він передав їй чергового листа — в них повелося писати одне одному. Чорновик цього листа через кілька років знайшла під час обшуку поліція (шкільний зошит із вицвілою палітуркою, списана розмашистим почерком перша сторінка і більше нічого — порожність, чистота, клітинки), а згодом його було підшито до лікарняної справи. В цьому листі Воццек писав так:

«Минуло тільки трошки часу, а я вже знову хочу бути з тобою. Це так просто — бути з тобою. Бути весь час, кожну мить існування. Я не знаю нічого про любов. Справді. Але я хочу бути з тобою. Щодня бачити, як ти вдягаєшся, як розчісуєш волосся, як ти спиш, як їси, як миєшся, як молишся, як щось робиш і як не робиш нічого. Бути поруч. Коло тебе. Більше нічого. Це все.

Я хочу вдихати повітря, котре ти вдихаєш і, — що, мабуть, уже хворобливо — повітря, котре ти видихаєш.

Я хочу вбирати всі запахи твого тіла. Вони прекрасні. Цілувати тебе всюди, куди тільки можуть потрапити уста. Пестити без краю. Годувати тебе. Купати, як немовля. Колисати на ніч. Бути з тобою. Бути тобою. Бути.

Я ревную тебе неймовірно. Буквально до всього.