Читати книгу - "Трагедії"

До ратища, правице, пориваєшся...

Та що з того пориву? Неміч сковує,

А то б не смів ти нині називать мене

270] Рабом. У Фівах, де пануєш, міг би я

Прожити славно. Видно, бракне розуму

Громаді міста: не було б тут розбрату,

То й владаря такого б не діждалися.

МЕГАРА

Хвалю ваш запал, старці: адже гнів такий,

Якщо про друзів йдеться - друзів скрашує.

Та через нас не слід вам од володаря

Терпіти. Ось послухай, що скажу тобі,

Амфітріоне, - глузд якийсь і в мене є.

Люблю дітей, бо як то б не любила тих, [161]

280] Кого зродила в муках? Звісно, й смерті я

Жахаюсь. Та втікать од неминучості -

Це справді нерозумно, хоч там що кажіть.

Як маємо померти - не в огні б хоча

Конати, нашим лютим ворогам на глум:

Я сприйняла б це важче, аніж смерть саму.

Такий вже рід наш, не посоромім його.

А ти, кому відома слава списника,

Чи завагався б смерті в вічі глянути?

А муж мій незрівнянний, чи бажав би він

290] Рятунку своїм дітям, коли б мусили

За це платити честю?.. Благородний-бо

Й дітей своїх ганьбою переймається.

Чи приклад мого мужа маю знехтувать?

Що ж до надій на краще, то таке скажу:

Гадаєш, син твій з того світу прийде ще?

Із володінь Аїда не вертаються...

Чи, може, Ліка ми вмолить зуміємо?

Дарма! Яка ж розмова з дурнем-ворогом?

Якби розумний - можна й поступитися,

300] Таж ласки легше домогтися ласкою...

А що, коли б вигнання для дітей вдалось

Нам випросить?.. Гірке лиш, ой, гірке воно!

Чи ж то рятунок - вік у злиднях нидіти?

Вигнанець, кажуть, раз лиш у господаря,

Що дав йому притулок, бачить усмішку...

Рішися з нами вмерти, бо й тебе жде смерть.

На мужність твою, старче, покладаюся.

Бо хто йде проти того, що боги нам шлють, -

Даремні це зусилля, неминучість-бо,

310] Хоч як старайся, - буде неминучістю.

ПРОВІДНИК ХОРУ

Була б колишня сила у правиці тій -

Відразу б осадив я твого кривдника.

Тепер - ніщо я. Мусиш ти замислитись,

Амфітріоне, як відбить удар такий.

АМФІТРІОН

Не страх мене од смерті й не жага життя

Утримує: цих діток прагну синові

Вернуть, але ж даремне моє прагнення!

Під лезо шию от хоч зараз виставлю -

Хай ріжуть, а чи в прірву зіштовхнуть мене!

320] Одну лиш ласку нам яви, володарю:

Мене спочатку и ту нещасну неньку вбий,

Щоб нам не бачить - о жахне видовище! -

Як діти, маму й діда свого кличучи,

З душею розстаються. Щодо іншого -

Роби, як знаєш. Смерті не минути нам. [162]

МЕГАРА

Додай, прошу, до ласки ласку ще одну:

Й ти сам - обом подвійну зробиш послугу:

Дозволь - ми й так вигнанці - щоб у домі я

Цих діток, як годиться, зодягла на смерть,

330] Хай батьків статок хоч для цього служить їм.

ЛІК

Гаразд. Палацу двері відчинить велю.

Вдягайтесь там. На одяг не скулитимусь.

Коли ж приберетеся по-святковому,

Прийду, щоб Ночі й тіням передати вас.

(Відходить із сторожею).

МЕГАРА

За матір'ю йдіть, діти, нещасливою

У дім отецький, де майно чужак посів,

І тільки наше ймення ще лишилось там.

(Входить у дім з дітьми).

АМФІТРІОН

Даремно, Зевсе, був ти ложа спільником,

Дарма вважав я, що Геракл - це кров твоя:

340] Ти гіршим, ніж гадав я, другом виявивсь;

Хоч бог верховний - уступаєш смертному:

Дітей Геракла не лишив, не зрадив я.

А ти, у спальню крадькома проникнути,

Втішавсь на ложі - на чужім - без дозволу,

А друзів рятувати - так нема тебе.

То що за бог ти? Кривдник чи неввічливий?

СТАСИМ ПЕРШИЙ

Строфа І

Навіть сонячну пісню Феб

Часом тугою схмарить,

Лірну струну злотосяйним

350] Раз по раз торкаючи плектром.

А я - того

Вславлю, хто в темне лоно

Землі спустивсь -

Хай він нащадок Зевса

Чи паросток Амфітріона -

Вславлю співом цей труд його,

Всіх трудів осяйний вінець.

Бо ж і мертвих красить хвала.

Зевса гай для початку

360] Увільнив він од лева - [163]

Плащ рудий взяв на плечі,

А волосся русяве вкрив

Хижим вищиром звіра.

Антистрофа І

Й тих, котрі серед гір живуть -

Дике плем'я кентаврів, -

Луком поранив смертельним,

Крилатими стрілами вклав їх.

Засвідчать це

Хвилі прекрасні Пенея

370] І безкрай піль

Витоптаних, безплідних,

А там - пеліонські міжгір'я

Й ти, Гомоло, й твої яри,

Звідки, з киями-соснами,

Мчав той конеподібний люд

На поля фессалійські.

Ще ж і золоторогу

Лань убивши плямисту,

Піль нищительку, нею

380] Славну ловами він прибрав

Діву Еноатіду.

Строфа ІІ

Він запряг четверню -

Коней жахних Діомеда

Миттю приборкавши.

Рвачко вони

Пожирали при яслах убивчих,

Розгнуздані, корм свій кривавий -

Спонукала з'їдати людей

Хіть страшна, нечестива.

390] За срібнохвилий

Гебр тих коней погнав,

Край кладучи своїй службі

В Еврістея володаря.

Й там, де Анавр свою хвилю

Котить, де мис Пеліонський, -

Кікна, захожих убивцю,

Вклав із лука він, амфанейців

Од біди звільнивши.

Антистрофа II

Він до співучих дійшов

400] Дів, що в саду гесперійськім,

Щоб золотий зірвать [164]

Яблуні плід.

Там убив він і сторожа-змія,

Що вогненними кільцями вився

Вколо стовбура. В море ввійшов,

Щоб дарувати людям

Плавання вільне.

Потім.- неба намет,

Силу нелюдську явивши,

410] Він підпер, на долоні взяв,

Ген аж до крайніх сягнувши

Меж, де Атланта оселя,

Там він безсмертних палати,

Всіяні зорями, здужав утримати -

Муж, трудами славний.

Строфа III

На амазонок-вершниць

Через евксінські хвилі

В Меотіду, щедру на води, рушав,

Друзів з Еллади в похід

420] Багатолюдний піднявши.

І пояс, тканий золотом,

Буйний вигравши двобій,

У доньки Ареса він одняв.

Цю здобич славну

Варварки-діви Еллада взяла,

А бережуть - Мікени.

Й Гідру, вбивницю люту,

Стоголову лернейську,

Він спалив; її жовчю

430] Стріл своїх вістря змазав

І тритілого ними вклав

Пастуха Геріона.

Антистрофа III

Й інших звершив чимало

Подвигів, гідних лавра.

В млу Аїда, врешті, печальну рушив -

І не вернувсь, бо життя

Там закінчив, нещасливий,

А тут - поник без друзів дім,

Дітей вже Харонів човен жде,

440] В дорогу сумну - без повернення.

І все ж - на тебе

Дім уповає, відсутнього.

Силу б чув я в правиці,

Щоб побіч друзів-кадмейців

Списом міг потрясати, - [165]

Тут же б став я