Читати книгу - "Гра в пацьорки"

…Ось я прокидаюсь…

Так, я прокидаюсь, бо чую, як на кухнi шкварчать налисники, якi смажить бабуся. Але я не розплющую очей.

Солодко посмiхаючись, я мiркую: цуцик? Папуга? Кицька? А якщо це сукня, така, як в Альки з паралельного класу? Теж непогано. Я подумки рахую до десяти i розплющую очi…

Що це? Навпроти мого лiжка, спираючись на стiлець, стоїть щось…

Воно таке велике. У нього зверху замiсть голови — тонка нiжка, а знизу — нiби жiноча фiгура. Збоку — усе защеплено на блискучi клямки.

Це «щось» майже мого зросту. Схоже на скрипку, але ж скрипка маленька, а тут цiла хатка! У мене перехопило подих. Я згадала одну дитячу казку, в якiй з такого от «будиночка» виходила механiчна лялька, яка потiм виявилася живою дiвчинкою!

Крадькома я пiдходжу до дивного предмета. Стукаю по ньому зiгнутим пальцем i питаю: «Хто там?»

У мене ще є надiя, що звiдти заскавчить маленький цуцик чи вiдгукнеться папуга…

Я розщiплюю металевi клямки i вiдкриваю дверцята… Прямо на мене випадає величезна скрипка!

Коли в кiмнату заглядають щасливi батьки, перша бабуся i друга бабуся з дiдусем, вони бачать, що я сиджу на пiдлозi i розмазую сльози. А зверху лежить ця… скрипка i видає незадоволене гудiння.

— Це — вiолончель, доню! — каже тато. — Тепер ти будеш вчитися музицi!

— Це дуже дорогий подарунок вiд нас усiх! — пiдхоплює мама.

— Це — наша мрiя: бачити тебе музикантом! — каже бабуся.

— Тепер ти станеш серйознiшою! — каже дiдусь.

— Нехай це буде твоїм захопленням на все життя! — каже друга бабуся.

I всi вони разом лагiдно вигукують: «З днем народження!» I вiолончель єхидно вiдлунює грубим басом.

Ми не порозумiлися з першого ж дня! По-перше, через iм'я, адже я назвала вiолончель панi Страус, а їй це не сподобалося.

Адже панi Страус одразу ж боляче смикнула мене за волосся, яке заплуталось у струнах. А менi це теж не сподобалося, бо бабуся одразу ж заплела моє волосся в тугу косу, а я не любила ходити з косами! По-друге, мене записали до музичної школи, це було недалеко, але всi дiти знущалися з мене, коли я виносила панi Страус з пiд'їзду. I менi доводилось бiгти до школи короткими перебiжками — вiд пiд'їзду до пiд'їзду. А, по-третє, менi зовсiм, анi крапельки не хотiлося грати! Але, хоч як це дивно, вчителька музики теж не хотiла мене вчити!

Вона була огрядною i повiльною, як кiшка, що лежить на сонцi. I завжди хотiла їсти. Коли я приходила на заняття, вона посилала мене за булочкою в сусiднiй магазин. Я йшла так повiльно, що часу на навчання eже не залишалося.

Через мiсяць батьки, бабусi i дiдусь зiбралися на домашнiй концерт.

Вони сiли на диван, а навпроти поставили стiлець — для нас з панi Страус.

— Ну що, мала, — весело сказав дiдусь. — Ти вже вивчила «Полiт джмеля»?

— А полонез Огiнського? — запитала бабуся.

— Ну що ви, мамо, полонез грають на пiанiно! — сказала мама.

— Ну от навчиться грати на вiолончелi, купимо й пiанiно! — впевнено сказала бабуся.

Вiд такої перспективи тiлом побiгли неприємнi холоднi мурахи.

Я сiла на стiлець i взяла панi Страус.

— Нота «до» — оголосила перший номер програми.

Провела смичком по струнi. Бабусi витерли очi носовичками i налаштувалися слухати далi.

— Нота «ре»! — оголосила я. I повторила рух смичком.

Коли я дiйшла до останньої ноти в «концертному залi» почулися обуренi голоси.

— А чого тебе ще навчили? — пiдозрiло запитав дiдусь.

— Ну… Що… що французька булочка смачнiша за крендель… — сказала я i розплакалась.

Панi Страус вперше не стала знущатися надi мною, в нiй тоненько забринiла найнiжнiша нота «ля»…

— Не буде з неї музиканта… — тяжко зiтхнув тато. — Iди, доню, погуляй. А ми поки вирiшимо, що з цим (вiн кивнув на панi Страус) робити.

Я побiгла на вулицю. Я була така щаслива. Я була вiльна!

…А панi Страус дiсталася… дiдусевi. Виявилося, що з самого дитинства вiн мрiяв грати на вiолончелi. Вiн купив товсту книжку — «Самовчитель» i вечорами сидiв i вчився грати. А одного вечора ми всi прийшли в гостi до бабусi з дiдусем. Ми сiли на диван, а дiдусь — на стiлець навпроти i майстерно зiграв «Полiт джмеля». Ми щиро аплодували йому!

Панi Страус була цiлком задоволена.

Мiй друг Миколка

До сусiдки, бабусi Вiри з другого поверху, приїхав якийсь хлопчик!

Звiстка про це негайно облетiла все подвiр'я. Хлопчик приїхав з мамою пiзно ввечерi, а наступного ранку ми — я, Олька, Сашко та Язиката Кука нетерпляче чекали на його перший вихiд у наш двiр.

Адже новенький хлопчик — це справжня подiя!

Нарештi вiн з'явився… Ми ледь не впали зi спинки дерев'яної лави, на якiй вмостилися, мов пташки на дротi. На хлопчиковi були чорнi шорти, бiла сорочка, а пiд комiрцем — о, диво! — чорний оксамитовий метелик!

Хлопчик вийшов, помiтив нас i почав прогулюватися подвiр'ям туди-сюди, кидаючи на нас погляди. Ми крутили головами услiд його пересуванням i гордовито мовчали.

— А ви пили коли-небудь мурашиний сiк? — раптом звернувся до всiх нас хлопчик з метеликом.

— Як це? Нi! Нiколи! — одностайно вигукнули ми.

Наступної митi Миколка-метелик вже вчив нас, як треба видобувати й пити мурашиний сiк.

Спочатку треба очистити стебельце трави вiд листя i пилюки. Потiм це стебельце встромити в мурашник i потримати там кiлька хвилин. На цьому стебельцi мурашки i залишають свiй сiк!

Був теплий весняний недiльний ранок. Ми обережно схилилися над мурашником i облизували смачнi кислуватi соломинки, об'єднанi спiльною таємницею добування мурашиного соку.

Менi навiть здалося, що вiд цього я сама скоро перетворюся на мурашку i тодi менi не доведеться ходити до першого класу!

Миколка-метелик швидко влився у нашу веселу компанiю. Уп'ятьох — я, близнюки, Кука та Миколка — грали «в оленiв» (тобто, переплiтаючи руки, ми мчали з одного кiнця двору у другий, зображаючи стадо), в «фашистiв i партизан» (я та Олька були смiливими партизанами, а Кука з хлопцями вдавали ворогiв), розiгрували в ролях фiльм, який тодi вперше йшов по телевiзору — «Адьютант його високостi».

Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.

I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах — ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра