Читати книгу - "Трохи пітьми"

– Йостек, а ви? – питає Алік з-за плечей дівчат. Йостек біля вогню старанно вишаровує казанок і тільки

відмахується. Я бачу, потай він спостерігає за Аліковими діями.

– Ой, у мене, певно, помітка, – озивається Віка, тримаючи камінчик на долоні. – Білий хрестик вибитий, правильно?

– Дай подивлюся, – лізе своїми в'юнкими пальцями Лорна. – Зубастік, це руна якась, та? Я знаю, ця руна значить нещастя!

– Ні, це просто хрестик, – пояснює Алік. – Що ж, Віка, ти не передумала?

Віка сідає на землю і думає. Раніше я не бачив, аби люди, для того щоб подумати, так конкретно діяли. Віка тре чоло, і я знаю, що так вона думає.

– Ну, я готова. Напевно. Тобто напевно, точно готова.

– Напевно чи точно?

– Напевно, та. Я не знаю… Та.

Віка трохи стривожена, вона роззирається навкруги і вдивляється напружено в постаті людей унизу.

Алік розсаджує нас на невитоптаній траві неподалік від наметів і примовляє:

– Ви будете спостерігати за тим, що відбувається. Ви – не просто глядачі. Ви невід'ємна частина містерії. З вами теж буде відбуватися подорож. І з Йостековою душею теж, – каже Алік тихо, ніби по секрету. – Його душа зараз теж тут, хоч він і не показує виду. – Алік підморгує. – Герман, принеси якісь дві миски. І пляшку з водою візьмеш? Дівчата, дайте мені закурити.

Коли я повертаюся, Алік сидить по-турецьки з незапаленою «Примою» без фільтра. Навпроти нього Віка. Теж із цигаркою. Сідаю біля дівчат. Віка знервована, погойдується взад-уперед, тре пальці, тре шию під нашийником. Кидає погляди на мене, але щось пригадує собі й відводить очі. Алік закурює сигарету. Він розслаблений.

– Як тебе звати повністю?

– Хантирбиєва Вікторія Миколаївна.

– А церковне ім'я маєш?

– Віра.

– Віра – гарне ім'я. Віра допомагає людині жити. Ти не любиш, коли тебе називають Вірою?

– Нє-а, воно мені не подобається.

– Чому?

– Коли я мала дев'ять років, я захворіла на запалення. Тоді я жила у бабусі в Криму. Вона боялася, що я помру. Я дуже довго лежала в гарячці, і мене охрестили. І назвали Вірою… А чо' ти питаєш, чи я християнка?

– Я мушу знати можливу реакцію на шаманські сили, які прийдуть до тебе. Християни, навіть непрактикуючі, мають деякі психологічні складнощі. Тому питаю.

– Ну… – Віка поправляє пасмо волосся, чорного як смола. Дивиться вбік, потім на мене. Я підбадьорливо киваю. – Ну… я нє. Бабка православна… мамка православна… вобше вся сім'я православна. А я нє. Ми з Вітасом, – Віка поправила нашийник, що мовби став тіснішим, – ми з Вітасом займалися магією. Я боюся, що Бог мені не простив цього. Тому я не вірю в Нього.

– Віка, розкажи пару слів про Вітаса, – каже Алік і бере до рук бляшанку з кавою. У нешвидкому темпі він ритмічно потрушує неповну бляшанку, і сухий, сипкий звук стає фоном бесіди.

– Ну, я вже все розказувала вам. – Віка озирається. – Може, давай вже сеанс проводь?… Шо ти все питаєш?

– Я допомагаю тобі й собі зібратися з думками. Вважай, що ми вже почали. Скажи, Віка, ти в Криму жила біля моря?

– Та.

– Ти пам'ятаєш, як ти лежала на сонячному пляжі? Дивилася на хвилі?

– Ну… та.

– Віка… Мені важливо, щоб ти згадала одну річ. Коли ти лежиш на пляжі, гріє сонце, шумлять хвилі, точно як зараз, чи ти пам'ятаєш, як блищить сонце на воді?

– Та…

– Ти пам'ятаєш блиск сонця на морі. Ти пам'ятаєш запах моря?

– Та…

– Віка, ми зараз на пустельному пляжі. І море шумить так само, як тоді, у дитинстві. І сонце гріє руки, обличчя, зігріває ціле тіло, як тоді, у дитинстві. І хвилі, одна за одною, накочуються і шумлять… накочуються… і шумлять… ти чуєш цей шум хвиль, Віка?

– Та…

– Ти не сама на цьому пляжі. З тобою завжди буде мій голос. Він буде додавати тобі впевненості й сили, що б не діялось.

– Що б не діялось…

– Що б не діялось, Віка, мій голос буде додавати тобі впевненості й сили. Подивися навколо. Цей безлюдний берег… цей шум хвиль… вони стають дедалі чіткішими. Віка, перед тобою стоїть дзеркало душі. Поглянь у нього.

– Я не можу. Мої очі закочуються. Вони не хочуть дивитися в нього.

– Розплющ очі. Поглянь у дзеркало.

– Я бачу туман…

– Дивися глибше.

– Я бачу… собаку. Бездомного собаку, якого всі гонять від себе. О Боже, він потворний. Він гниє. Живцем гниє.

– Він живий?

– Та. Він задихається. Його очі скаламутніли.

– Що ти відчуваєш, коли дивишся на нього?

– Страх… жаль… відразу… удушшя… Його нашийник душить мене.

– Ти пам'ятаєш, хто тобі надів цього нашийника?

– Вітас. Він десь поруч. Він прив'язував мене до батареї, як собаку… Цей собака – це я.

– Це було насправді чи це порівняння? З нашийником і батареєю?

– Насправді.

– Віка! Наберися мужності й подивись у дзеркало душі знову. Ти бачиш там Вітаса?

– Боже… Бачу. І він бачить мене. Він живий. О Боже, він шукає мене, Боже, він вже так близько…

– Віка, слухай мій голос. Вітас усередині дзеркала. Він у Задзеркаллі. Не назовні, він у тобі. Він гниє у тобі. Ти чуєш сморід? Сморід гниття?

– Та-а-а…

– Це гниє у тобі Вітас.

– Він хоче мене забрати із собою… туди… Не віддавайте мене йому! Не віддавайте! Хоч хтось, прийдіть сюди!

– Віка… Мій голос додає тобі впевненості. Ти стаєш хоробрішою, сильнішою. Ти мусиш сам на сам вистояти проти Вітаса. Це Вітас хоче, аби ти покінчила з собою?

– …у мене рак душі. О Боже, я приречена.

– Віка, послухай, це Вітас хоче, аби ти покінчила із собою? Так чи ні?

– Ні, це не Вітас… У Вітаса теж рак душі. Його кров болить мені.

– Хто стоїть за Вітасом, ти бачиш у дзеркалі?

– Я бачу туман… бачу Вітаса… на ньому таке… за нього вчепилася якась істота. Вона схожа, мабуть, на гієну. У неї замість шкіри опариші, а замість очей гнояки. Я зрозуміла: це її Вітас хотів повторити у своїх чучелах. Він сам не знав, звідки цей образ. Господи, я пропаща, я вся в опаришах… я гнию, я розсипаюся…

– Віка, це демон із темних світів. Це він поїдає твою душу. Ти чуєш мій голос, і він дає тобі силу. Підкорися моєму голосу, він проведе тебе через усі небезпеки. Демон смокче з тебе страх, він живиться ним. Якщо страх помре, демон навіки відчепиться від тебе й від Вітаса, де б він не був.