Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

У Єгипті сього птаха мали за священного, старий волох кумира Сета казав, що сови — то душі померлих, і Боримисла завжди непокоїв той журливий оклик. Стрічні кручі Хрещатого Яру маячіли вдалині зеленим сріблом, тут же було чорно й моторошно від протяглого квиління сови.

Й раптом здалеку, мовби з-від самої Почайни, долинув інший голос, і хлопак із дівчиною перезирнулися. Там гавкали пси, й гавкіт тоненькою цівкою продирався між хащами яру аж до них. Спершу він був схожий на крик сови, тепер же випрозорів.

— Пси, — шепнув Боримисл.

Дівчина потвердила:

— Собаки! — й ураз підхопилася з місця: — Тікай! Се по тебе!

Хлопак здвигнув плечима, та вона вхопилася й почала його тягти вниз до Хрещатика:

— Я знаю: се по тебе!..

— Зодкуду ти…

— Тікай!.. Тікай, Видота на все ладен. Я не ходю до його, так він ладен кожного звести, тікай!

Боримисл полапався в темряві, знайшов ціпок і заходивсь упостриб дертись просто хащів, а валування собак дужчало, певно, вже проминули витоки Хрещатика й пішли за течією вниз.

— Вистежив, Пек йому! Пек! Пек!..

Оленка намагалась підтримувати хлопа й ще дужче заважала в густосплетінні живого й висхлого віття, й коли вона в темряві послизнулася на невидимих печерицях і впала, Боримисл теж упав. Темні духи лісу кидали йому під ноги всякий непотріб, і хлопак, стогнучи від болю, тільки тепер згадав, що жодного разу не влестив їх ні хлібом, ні пивом, ні навіть чистою водою, та пси гавкали вже зовсім близько, й хтось грубим голосом кликнув: «Цю-цю, Рябий!..»

Оленка перша зіп'ялася на ноги й, хапаючись руками за коренюччя, побігла назад угору, тоді вернулася й підсобила хлопакові. Боримисл рачкував навколінцях, мліючи від шпигання в стопі, яке передавалося вище й вище. Він уже не чув ні собак у яру під собою, ні голосів, що котилися за собачим гавкотом. Лише повз і слухав того нестерпного болю, від якого нудило й земля вислизала з-під рук і хилилася, намагаючись прихлупити його з головою. Й коли дівка, голосно й хрипко сапаючи, турнула Боримисла в барліг, він утратив тяму.

Опритомнів од гарячого дотику. Поряд у тісній шарудливій ямі, придавивши йому ногу, лежала Оленка. Він надсадне застогнав, і її маленька долоня лягла йому на вуста. За кроків десять чулося тріщання й хекання псів, і знову той самий голос підохотив звірину: «Цю-гцю, Рябий!..» Було чутно, як пес метається й шастає в гущавині, шпарко нюшачи слід, і двоє в барлозі намагались не дихнути. Тоді далеко внизу, певно, коло Хрещатика, лунко й ляскітливо, як на зайця чи оленя, гавкнув інший пес, йому приголосив другий, а Рябий, що досі нюшив навколо барлогу, радісно скавульнув і понісся геть. Услід йому залопотіли важкі кроки людини, яка дерлася крізь хащі, не добираючи шляху.

Оленка з Боримислом лежали й нишкли добру годину чи й дві, доки валування втихло десь у пониззі яру, тоді почулося знову й розтануло аж за горбами біля Почайни.

Лише тепер Оленка вривчато зітхнула й пригорнулася до хлопака:

— Пішли… А я б тебе не дала: хай би Рябий шматував мене…

Він обійняв її і поцілував у розпашілі щоки, дівка затремтіла, той трем і нетерплячка передались і йому, й він заходився цілувати Оленку в очі, в пружні вуста й шию. В паркому й темному барлозі гостро тхнуло прив'яленим конопляним зіллям, і той дух лишився в Боримисловій пам'яті на все життя. Й не тільки тому, що врятував його від псів і злих людей, а й через те, що в запаморочливих хвилях матірки Оленка стала належати йому…

На землі свого племені завжди щирий і згідливий, Базар раптом став дибки, мов норовистий необ'їжджений ат:

— Далі не пале!

Знервований і витомлений за сі останні дні Боримисл поглянув на нього вовком, а баш бродників узявся виправдовуватись:

— Далі Хоре карай… Не можу! Й бродники вбивай Базар. Де коні паси — нема трава! Де гарби ставляй — нема ставляй! Баран помирай, кобила помирай, молока нема — діти помирай!

Боримисл важким поглядом притиснув бродницького вождя Базара, й той, сидячи на маленькому волохатому жеребцеві, обкачаному в сажу, схилив голову. Тоді зиркнув з-під шапки на сіверського князя, а сказав Боримислові:

— Нехай севера пали!.. — Се було гейби по-дитячому, й Боримисл кинув се Базарові, та той жалісливо заблагав: — Нехай Лют пали!.. Як не видиш, коли гори твій степ, то на душа легше…

Боримисл перевів погляд на сіверського князя:

— Підеш ти.

Й Лютибор Пугачич напродиво швидко згодився:

— Я — то я.

Боримисл виважив його з ніг до голови, й Лютибор Пугачич не витримав погляду молодого жупана. Боримисл збагнув, чому він так швидко погодився, й лиха думка кольнула його в серце. Та то мусило бути навівання Чорного бога, й він глухо сказав:

— Озьмеш не всю, а половину раті.

Шпаковусий Лют зареготав:

— Яко Великий князь наказуєш! Мене й Ярополк не може приневолити: скільки схочу, стільки й поберу. Візьму всю свою потугу!

— Озьмеш половину, — ще глухішим голосом проказав Боримисл, і зіниці його хижо спалахнули. Князь Лют знав, що за наступним словом древлянин видобуде меч із піхов, і страх нікчемною змійкою посмоктав його серце, хоч він ніколи не боявся блиску нагострених лез, а десь-то мав і вправнішу