Читати книгу - "Ген воїна"

— Ви розумієте, що накоїли? — СБУшник зробив крок у напрямку до генерала.

— Та сядьте ви! — відмахнувся генерал, неначе від мухи. — Це ще не все. Зі мною знову зв’язалися росіяни. Вони поставили ультиматум: або ми владнаємо все по-тихому, або…

— Що «або»?

— Або вони нанесуть ядерний удар по тому місцю зони, звідки йде сигнал.

— Вони там, у своїй Москві, взагалі з глузду з’їхали?!

— Вони бояться, що про все провідають інші країни. Ніхто не знає, куди спрямовано сигнал і про що в ньому йдеться. Російські аналітики вирахували, що технологічно ті, хто передає сигнал, набагато розвиненіші від нас, а отже існує реальна загроза вторгнення на Землю. Тому сигнал має бути припинено за будь-яку ціну.

У цей момент на столі біля генерала дзенькнула телефонна трубка.

— Аж ось і друзі з ФСБ, — зморено сказав генерал і глянув на дисплей. Він натиснув клавішу «прийняти дзвінок» і перевів апарат на голосний режим. — Слухаю.

Андрій підвів голову і глянув у бік дерева, біля якого ще клубочилася пилюка.

— Дяче, живий?

— Живий, — обізвався напарник. — От дідько, втратили людину — росіянин його замінував. Як я одразу не допетрав?

Андрій підвівся і роздивився навколо. Тіло старого розірвало і розкидало по галявині. Від сосни відірвало чималий шмат, а в землі утворилася яма.

— Твою ж дивізію!.. — Дяк обтрусив камуфляж. — Мабуть, росіянин прив’язав старого і підклав гранати між дідом і деревом. Ет, чого ж той одразу не сказав?

— Яка тепер різниця? — обізвався Андрій. — Ми теж молодці, не оглянули до пуття.

Андрій вийняв планшет і роздивився карту. До піонерського табору, на який вказував дід, десь годину чи півтори ходу. Марічка, про яку він згадував, швидше за все одна з «квітників», адже дід казав, що вона не тутешня.

— А що він там про станцію молов? — Дяк зупинився поруч із Андрієм і заглянув у планшет.

— Сказав, що ніякої аварії на ній не було.

— Якої аварії?

— Ти що, Дяче, геть тугий? — Андрій підвів на колегу очі. — Не знаєш, яка аварія була у Чорнобилі?

— Ти маєш на увазі вибух реактора? Так то коли було. Я думав, він про якусь нову аварію.

— Здається мені, — Андрій сховав планшет у наплічник, — що знімальна група, хлопаки з ФСБ, «квітники» і дід — усе це якось пов’язане між собою. Я поки що не розумію як, однак маю надію розпитати про це росіянина. Тим паче що за ним боржок — ніхто не має права у моїй країні вбивати кого забажає. Тут йому не Чечня.

Андрій ще раз оглянув галявинку і раптом несподівано для себе перехрестив рештки розірваного дідового тіла. «Навіть нікого не поховали по-людськи, ані хлопців, ані його», — майнуло гірке в голові.

— Прикривай там ззаду, — Андрій зробив крок у напрямку до зламаних гілок, куди вочевидь пішов росіянин.

Михайлов причаївся у чагарнику на невеличкому горбочку і в бінокль оглядав табір, від якого нічого, фактично, не лишилося. Кілька корпусів попри те, що їх наскрізь попроштрикували дерева, були майже цілі. Та решта будівель завалилася. Серед дерев вдалечині білів встановлений на постаменті бюст Леніна.

— О, і вождь тут. Усе, як у людей, — Михайлов на мить відвів бінокль від очей, а потім знову почав роздивлятися місцевість.

Дістався сюди він швидко і тепер мав час оглянути місце, щоб, не дай Боже, не вскочити у засідку. Одяг, відібраний у діда, був незручний і, головне, досить помітний у лісі. Тому чоловік вирішив не ризикувати і поки що триматися від табору подалі.

— І де ж ти, дівчинко, ховаєшся? — бурмотів він собі під ніс, уважно оглядаючи все, що могло свідчити про присутність людей.

Раптом його погляд спинився на дечому цікавому. До одного, майже розваленого, корпусу вела ледь помітна стежина. Теоретично її могли прокласти і звірі, але тоді гілки вгорі змикалися б. Тут точно ходила людина. І ходила часто.

— Ось ти, кицю, і попалася, — прошепотів Михайлов.

Він підвівся і почав тихенько підкрадатися до корпусу. Обійшов його з лівого боку, обрав позицію і сховався за деревом. Поклав автомат на землю і вийняв із кишені пістолет. Обережно прикрутив глушник, витягнув обійму, переконався, що все добре, і звичним рухом перезарядив зброю, вправно загнавши набій у ствол. Потім дістав телефон, але не забув і про пістолет — тримав його напоготові.

— Ну що, дорогенька, ми тут, — Михайлов намагався роздратувати жінку, вивести її з рівноваги. — Чекаємо тебе біля дороги на виході з табору. Якщо за п’ять хвилин тебе не буде, то не буде й дідугана.

Щоб жінка не встигла нічого спитати, він швидко дав відбій. Кинув телефон біля себе на траву і взявся за пістолет обома руками. Минула хвилина. Раптом із боку корпусу почулися якість механічні звуки. Отже, він не помилився. Ще за мить напіврозвалений ганок посередині будівлі, яким свого часу піонери забігали всередину, почав плавно рухатися.

«Нічого собі, — встиг подумати Михайлов, — тут усе серйозно». І відразу ж побачив, що з підземелля сходами піднімається жінка.

Вона виходила поволі й оглядалася довкола. Чоловік зауважив, що жінка ця досить гарненька.

Марічка піднялася на останню сходинку і збиралася вже стати на траву, коли неподалік у лісі щось тихенько плюхнуло. Жінка змахнула руками і впала на землю. За мить біля неї з’явилася постать чоловіка.