Читати книгу - "Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви направду так думаєте, панотче?
Якусь мить він не озивався.
— Ти читаєш думки?
— Ні. Та якби ви й справді вважали так, то не обрали б релігійну стезю.
— Я часто намагаюся збагнути своє призначення, — мовив він. — І не можу. Я обрав для себе стати одним із Божого війська, і все, що я досі зробив, є спробою пояснити людям, чому існують злидні, біль, несправедливість. Я прошу їх бути добрими християнами, а вони питають: «Як я можу вірити в Бога, коли в світі є стільки страждання?» І я намагаюся пояснити те, що не має пояснення. Пробую розказати, що існує певний задум, існує навіть битва між ангелами, і всі ми втягнені в цю битву. Намагаюся сказати, що, коли певна кількість людей матиме достатньо віри, аби змінити цей сценарій, то решта, в усіх куточках планети, будуть ощасливлені такою зміною. Та ніхто мені не вірить. І ніхто нічого не робить.
— Вони — як гори, — сказала я. — Красиві. Хто опиняється перед ними, не може не думати про велич Творіння. Вони — живий доказ любові, яку відчуває до нас Бог, але доля гір — бути не більше ніж свідченням цього. Вони не такі, як ріки, що рухаються й змінюють краєвид.
— Це так. А чом би й не бути такими, як гори?
— Либонь, тому, що доля гір, очевидно, жахлива, — відповіла я. — Вони змушені вічно споглядати той самий краєвид.
Священник нічого на це не сказав.
— Я навчалась, щоб стати горою, — повела я далі. — Все було в мене на своїх місцях. Я мала б обійняти якусь посаду, вийти заміж, прищеплювати власним дітям віру своїх батьків, хоч сама її більше не мала. А тепер я зважилася покинути все це й піти за коханим чоловіком. Воно й краще, що я відмовилася бути горою: довго я б так не витримала.
— Ти кажеш мудрі речі.
— Сама собі дивуюся. Раніше я могла розповідати лише про своє дитинство.
Я підвелась і почала спускатися далі. Панотець не став порушувати мою мовчанку й не намагався заговорити зі мною, аж доки ми не вийшли на дорогу.
Я стисла його руки й поцілувала.
— Буду прощатися. Але хочу сказати, що розумію вас і вашу любов до нього.
Панотець усміхнувся й поблагословив мене.
— Я теж розумію твою любов до нього, — мовив він.
ешту того дня я бродила по долині. Щось ліпила зі снігу, завітала до найближчого до Сен-Савена містечка, з’їла бутерброд із паштетом, спостерігала, як хлопчаки грають у футбол.
В іншому містечку я засвітила в церкві свічку. Заплющила очі й повторювала молитви, яких навчилася напередодні. Потім почала вимовляти нісенітні слова, уп’явшись поглядом у розп’яття за олтарем. Незабаром дар мов почав сходити на мене. І це було легше, ніж я собі уявляла.
Це могло здаватися маячнею — я мурмотіла казна-що, вимовляла слова незнані, позбавлені сенсу для здорового глузду. Але з моєю душею розмовляв Святий Дух, кажучи речі, які я мала сприйняти.
Почувшись достатньо очищеною, я заплющила очі й почала молитися:
«Царице Небесна, поверни мені віру. Нехай же я зможу стати також і знаряддям Твоїх трудів. Дай мені нагоду навчитися через моє кохання. Адже кохання ще нікого не віддалило від омріяного.
Нехай же я стану товаришкою і союзницею чоловіка, якого кохаю. Нехай він здійснить усе, що має здійснити, поряд зі мною».
оли я повернулась до Сен-Савена, була вже майже ніч. Перед будинком, у якому ми винайняли кімнату, була припаркована машина.
— Де ти була? — запитав він, щойно побачивши мене.
— Блукала, молилась, — відповіла я.
Він міцно обійняв мене.
— А я, було, навіть злякався, що ти поїхала собі геть. Ти — найцінніше, що я маю на цій землі.
— І ти — те саме для мене, — відповіла я.
и зупинилися в якомусь селищі поблизу Сан-Мартін-де-Унша. На подолання Піренеїв часу в нас пішло більше, ніж ми передбачали, — через дощ зі снігом напередодні.
— Треба знайти якийсь відкритий заклад, — сказав він, вискочивши з машини. — Я зголоднів.
Я залишалась в автівці.
— Вилізай, — поквапив він, відчинивши мені дверцята.
— Хочу запитати тебе. Запитати про те, чого не торкалася, відколи ми зустрілись.
Він одразу посерйознішав. Я засміялась, побачивши його занепокоєність.
— Це важливе питання?
— Дуже важливе, — відказала я, намагаючись мати серйозний вигляд. — Питання таке: куди ми їдемо? І ми розреготалися.
— До Сарагоси, — відповів він полегшено.
Я вискочила з машини, й ми пішли шукати відкритий ресторан. Це було майже неможливо о такій пізній порі.
«Ні, це не є неможливим. Зі мною більше немає Іншої. Чудеса трапляються», — мовила я про себе.
— Коли ти маєш прибути до Барселони? — запитала тоді його.
Він не відповів, а його обличчя посерйознішало. «Треба мені уникати таких запитань, — подумала я. — Бо може здатися, ніби я намагаюся контролювати його життя».
Ми пройшли ще трохи мовчки. На площі містечка світилась одна вивіска:
«Трактир
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)», після закриття браузера.