Читати книгу - "Химерне сяйво"

Смерть сидів з одного боку застеленого чорним грубим сукном стола, що стояв посеред кімнати, і бесідував з Голодом, Війною та Чумою. Двоцвіт був єдиний з усієї компанії, хто, підвівши голову, помітив Ринсвінда.

— Гей, ти звідки взявся? — спитав він.

— Ну, як дехто каже, Творець узяв жменю гли... ага, ясно, це непросто пояснити, та я...

— Багаж із тобою?

Дерев’яна скриня прошмигнула повз Ринсвінда і всілася перед своїм господарем, котрий підняв її кришку і почав порпатися усередині, поки не знайшов невеличку книжку в шкіряній палітурці, яку простягнув Війні, що нервово гупав по столу кулаком у латній рукавиці.

— Це — «Про закони контрактів» Горбоносика, — сказав він. — Досить непоганий, в ньому є чимало про двосторонній імпас та про те, як... — Смерть вихопив у нього книжку своїми кістлявими пальцями і швидко прогортав сторінки, не зважаючи анітрохи на присутність двох інших людей.

— ДОБРЕ, — мовив він, — ЧУМО, АНУ ВІДКРИЙ ДРУГУ КОЛОДУ. Я ЗБИРАЮСЯ ДОКОПАТИСЯ ДО КОРЕНЯ, НАВІТЬ ЯКЩО ЦЕ ДОБ’Є МЕНЕ, ФІГУРАЛЬНО КАЖУЧИ, ПЕВНА РІЧ.

Ринсвінд схопив за руку Двоцвіта і потягнув його геть із кімнати. Поки вони лопотіли коридором разом з Багажем, що з усіх ніг намагався не відставати, чарівник поцікавився:

— Що там між вами відбувалося?

— Ну, в них було багато часу, і я подумав, що їм може сподобатись, — випалив Двоцвіт на одному подиху.

— Сподобатись? Що — карткові забави?

— Це — непроста забава, — сказав Двоцвіт. — Вона називається... — він завагався. Власні назви явно не були його фішкою. — Твоєю мовою це називається майже так само, як предмет одягу, який одягають на ноги, приміром, — викрутився він, — якщо не помиляюся.

— Штани? — спробував Ринсвінд. — Леґґінси? Панталони? Рейтузи?

— Так, мабуть.

Вони дісталися того передпокою, де великий годинник продовжував стинати секунди з життів світу.

— І як довго це втримає їх за столом?

Двоцвіт не квапився відповідати.

— Не знаю точно, — сказав він задумливо. — Напевне, до останнього козиря... Який незвичайний годинник...

— Не намагайся його придбати, — порадив Ринсвінд. — Тут, гадаю, такий номер не пройде.

— Тут — це насправді де? — спитав Двоцвіт, який підкликав до себе Багаж і тепер відчиняв його кришку.

Ринсвінд озирнувся довкола. У передпокої було темно й порожньо.

Його високі вузькі вікна мороз розмалював вигадливими завитками. Він поглянув униз. Від його стоп простягалася вдалечінь тонка голуба лінія. Тепер він помітив, що у Двоцвіта теж була така.

— Ми з тобою ніби неформально мертві, — сказав він. Як пояснити це краще, він не знав.

— Ти ба, — Двоцвіт продовжував нишпорити в скрині.

— Тебе це зовсім не хвилює?

— Ну, кожна мряка врешті-решт розсіюється, чи не так? Я в будь-якому разі твердо вірю у реінкарнацію. От ти, наприклад, ким би хотів бути у наступному житті?

— Я поки не збираюся розлучатися з теперішнім, — відчеканив Ринсвінд. — Ну ж бо, ходімо звідси пода... о ні. Тільки не це.

Двоцвіт вийняв зі самого дна скрині коробку. Вона була велика, чорна, збоку мала гачок, а спереду — невеличке кругле віконце, а також прикріплений ремінь, щоб Двоцвіт міг носити її на шиї — що він відразу ж і продемонстрував.

Були часи, коли Ринсвінду цілком навіть подобався іконограф. Він вважав, всупереч усьому своєму минулому досвіду, що світ, в принципі, легко пояснити і що якби він озброївся правильним ментальним набором інструментів, то міг би зняти його задню кришку і глянути, як той працює. Він, ясна річ, глибоко помилявся. Іконограф робив знімки не завдяки тому, що світло падало на спеціально оброблений папір, як дійшов висновку чарівник, а набагато простішим методом — завдяки маленькому демону всередині коробки, що вмів влучно добирати кольори і швидко працювати малярським пензлем. Його дуже розчарувало таке відкриття.

— Немає часу робити знімки! — прошипів він.

— Це займе кілька секунд, — наполіг Двоцвіт і легенько постукав по боковій панелі коробки. Прочинилися крихітні дверцята, і бісик висунув звідти свою голову.

— Кара небесна! — сказав він. — Де це ми?

— Яка тобі різниця? — відказав Двоцвіт. — Гадаю, спершу годинник.

Бісик примружив очі.

— Кепське освітлення, — крекнув він. — Три довбані роки з діафрагмою 8, якщо когось цікавить моя думка, — він грюкнув за собою дверима. За якусь хвилю з коробки почувся тихенький скрегіт, так наче хтось підсовував стілець до мольберта.

Ринсвінд скрипнув зубами.

— Хіба ти мусиш знимкувати? Ти ж можеш просто його запам’ятати! — вигукнув він.

— Це не одне й те саме, — спокійно відповів Двоцвіт.

— Авжеж, це — краще! Ближче до дійсності!

— Зовсім ні. За якихось пару років, коли я сидітиму, гріючись біля каміна...

— Ти грітимешся біля вогню довічно, якщо ми звідси не виберемося!

— Ох, сподіваюся, ви ж не збираєтеся зараз піти.

Вони обидва повернулись на голос. У склепінчастому проході, ледь всміхаючись, стояла Ізабелл. В одній руці вона тримала косу — ту саму, в якої лезо було сумнозвісної гостроти. Ринсвінд ледве стримувався, щоб не поглянути на голубу