Читати книгу - "Місто карликів"

Роберт Олександрович узяв її під руку. Дивна, дивна річ. Він дуже маленький на зріст, очі на рівні її сосків і дивиться так пильно не в очі, а туди, туди… Ой, вибачте… Ада відчула, що соски ствердли, наче хтось фізично, руками торкався її грудей. Низ живота знайомо облило жаром, так гаряче, аж перехопило подих. От вона, та легендарна сила його погляду. А вона думала — вигадують баби, мелють казна-що.

А він же нічого не сказав — просто узяв під руку і глянув. I от вам результат. Дорогу вони подолали майже мовчки. Власне, Робі говорив, він розповідав, застерігав, пояснював, повторюючи, власне, те, що вона вже чула від пані Аріадни. Вона мовчала і слухала його руку. Його пальці наче вели власну партію в оцій симфонії — вечір, тиша, низький чоловічий голос — і пальці, що ледь торкаються її руки з внутрішнього боку трохи вище ліктя… Невже там, саме там найактивніша її ерогенна зона? Чому ж тоді вона так гостро, так до затримки подиху глибоко відчуває його пальці, кожен найменший, найневинніший їх порух? Чи це якісь особливі руки? Чи особливі очі?

О, нехай! Нехай тепер діється що завгодно!

Чому він лише дивиться? Чому лише делікатно, кінчиками пальців торкається згину її ліктя? Через светр, через рукав плаща… Чому ж вона відчуває ці пальці так гостро, наче цвях у… у серці…

Вона знала тепер одне — я хочу тебе! Я готова задля тебе на все!

Іти пішки на Панську вулицю? На Щастигору? На Говерлу? Куди завгодно, пішки, навколішки повзти, аби лиш твої руки торкалися мене всюди, аби лиш твої очі розглядали у мені все, аби лише твоє тіло торкалося мого, аби лише ти, саме ти, проник у моє єство, аби залишився там назавжди…

— Завтра пані Аріадна розповість вам про все, чого не знаю навіть я. І з тієї ночі ви заміните її на місці хранительки вогню.

— Кого?

— Вона оберігає вогонь.

— Де?

— Про це знає кожен, хто народився у цьому місті.

— Але ж я народилася не тут… Ми з батьками приїхали… Тато працював тут…

— Я знаю. Це не важливо. Важливо тільки те, що розпочнеться завтра. Знайте, я буду завжди з вами, я оберігатиму вас. Жодна волосина не впаде з вашої… з вашого тіла. До речі, будь ласка, не зачіпайте жодної волосини… ні на голові, ні на ногах, на… на… ну, ви знаєте. Не фарбуйте, не голіть, не висмикуйте. Не можна.

Ада негайно відчула кожну волосину на ногах — який сором, який сором, він бачив, мабуть, її ноги, тому так говорить… Відчула кожну волосину на… на… там… Здавалося, волосся наче ворушиться, спричиняючи такий щем, таку невситиму жагу, таке шалене бажання…

Та що ж це таке з нею? Ніколи раніше не відчувала нічого подібного!

— І ще — ніяких чоловіків.

— Чоловіків? Ви про що?

— Я про секс. Я про те, що роблять чоловік і жінка в ліжку.

Робі підняв погляд, в якому горіла тисяча свічок, провів цим густим, гарячим, чорнішим за цю ніч без місяця поглядом по її вустах — ніби поцілував, по її грудях — ніби роздягнув і стиснув із ніжністю ведмедя, по її… Ада відчула, як гаряче і до сорому мокро стало між стегнами!

Та він знущається, цей чортів карлик!

До чого він її довів одним своїм поглядом!

— Я зрозуміла! Я піду!

Вона хотіла вирватися із цих ганебних тенет, таких соромно-солодких, аж падало небо, таких сороміцько-гарячих, що земля наближалася, вона хотіла… Хотіла його. Хотіла так, як жодного чоловіка в світі! Несамовито, із жагою тічної суки, до нестриму, до нестями!

— Зачекайте. Ще хвилину. Сьогодні ви можете розповісти матері дещо. Тільки те, що її стосується. Ви не можете піти з дому, не повідомивши родичів, це ж не по-людськи. Не хвилюйтеся, зайвого все одно не скажете. Не знаєте. І не зможете сказати.

Отак загадково він обірвав розмову. Кинув іще один погляд туди ж, де палали, майже розриваючись, соски, а груди, здавалося, збільшилися на два розміри… Кинув — запалив — пішов… Вона залишилася витлівати жагою, як недокурена, майже ціла сигарета. Сходила димом непогамованого, незнаного досі бажання… Гостро, майже боляче.

Мужика. Мужика. Будь-якого. Якого завгодно — великого, малого, старого. Не має значення. Хтось повинен негайно виконати оту чоловічу роботу, не має значення як! Здавалося, вона отримає три оргазми поспіль лише від одного дотику чоловічої плоті до її розпашілого, гарячого, непристойно мокрого лона, яке сходило соком бажання.

Він пішов. Залишилися його охоронці, які мали провести аж до дверей квартири. Боже, які мужики! Які плечі, які руки, які… Вона не може, не повинна, не має права дивитися…

Мабуть, ця угода не така вже й приємна, не така вже й легка… Легше терпіти біль, ніж оце переповнення кров’ю, цю скажену напругу, яка, здається, вибухне цієї ж хвилини.

— Хлопці, віддайте мені гроші.

— Але ж вони… брудні…

— Анітрохи. Гроші не пахнуть.

Вони потрібні їй сьогодні, зараз, ці купюри, ці документи, що підтверджують її правоту, її вибір.