Читати книгу - "Неболови"

Скрипка була простенька. Одна з найдешевших. Таку зазвичай купують батьки дитині, щойно та переступає поріг музичної школи, сподіваючись, що колись змінять її на престижнішу та дорожчу. Перша скрипка — як перше капіталовкладення в майбутнє. Ніколи не знаєш, скільки ще доведеться вкласти, але до кінця сподіваєшся, що колись це марнотратство все ж окупиться й інструмент у руках дитини забезпечить батькам спокійну старість із «хлібом і до хліба».

Ніна тримала її так міцно й водночас ніжно, як колись тримала новонародженого сина. Скрипка не зрадить, вона не покине, як те немовля, що стало дорослим і чужим. Гладила її кінчиками пальців, примірялася до смичка, але в магазині зіграти так і не наважилась, незважаючи на улесливі прохання продавця. Лише весь час сором’язливо усміхалася, наче юна цнотлива школярка на побаченні з досвідченим студентом-ловеласом.

Дорогою до села в останньому автобусі скрипка у футлярі спала в Ніни на колінах. Нінина голова схилилась на Степанове плече.

Того вечора в малій хаті, яка стала для неї домівкою, Ніна так і не розчохлила інструмент, за яким скучала до хрусту в пальцях. Поклала під стіною.

— Хай полежить, — відповіла на невимовлене питання Степана. — Не можу поки… Хай…

Тієї ночі Ніна зняла свою секондівську рожеву сорочку і прийшла до Степана. Страх і безнадія зникли. Вона — жінка. Він — чоловік. Пазл склався.

Прокинувшись разом, вони пили чай на лавці у дворі, не соромлячись і не цураючись того, що сталося. Гріло тепле осіннє сонце. Падали яблука. Скрипка виспівувала в Ніниних руках. Ніна щасливо сміялась. Степан курив і просив заграти ще. Так вони стали жити як коханці.

Перші заморозки дихнули крижаним подихом. Листя, жовте, багряне і навіть нахабно зелене, з останніх сил чіплялося за своє насиджене на дротиках гілок місце, проте все одно падало, тихо і приречено — здивоване, що ще живе, але вже мертве, обпалене ніколи не знаним морозом.

Ніна саме була вдома і готувала обід, коли у вікно Степанової (чи вже їхньої спільної) хатини постукали. Звук був тихий, але настирний, так, наче по склу цокали нігтиком. Ніна метнулася до дверей, на ходу витираючи бордові від бурякового соку руки об ганчірку. Мабуть, Степан щось забув, коли збирався по метал, і тепер не хоче заходити в хату, бо вертача-невдача. Невдача стояла прямісінько перед Ніною. Ганчірка випала з рук. Ударили по засуву за спиною не притримані двері.

— Здрасьті, Григорівна! — Ірена в хутряному кудлатому жилеті вишкірилася хижою посмішкою. За спиною в неї мовчки тупцяв Дмитро. — Давно не бачились! Після того як ви від нас звалили по-англійськи й аріведерчі не сказали. Уже не знали, що й думати: чи в міліцію подавати, чи самим із собаками шукати. Мама пропала — це вам не шутки! — Її густо підведені чорним очі знову насміхалися.

Ніні забракло повітря. Як вони її знайшли? Перша думка — сховатися в хаті, зачинитися на засув і чекати на Степана. Він урятує. Швидко позбулася її, як колись людина — хвоста-атавізму. Згадала, що дзвонила з пошти сусідці, бо наснився поганий сон про сина, і, не витримавши лавини питань, прохопилась, де вона зараз. Видно, та все Ірені й розбовкала. Бодай її… їх обох. З натугою проковтнула колючий клубок у горлі й тихо вимовила:

— Ну здрастуй, синку…

— Здрасьті, — буркнув у відповідь Дмитро. Він не зрушив з місця, так само стояв за спиною дружини.

Ірена гмикнула.

— Яка гаряча родинна зустріч, просто боюся ошпаритися. Чи ви, мамо, нам не раді?

— Не рада. — Ніна дивилася рішуче і серйозно. — Чого прийшли? Тільки не брешіть, кажіть одразу.

— Одразу то й одразу, — погодилась Ірена. — Квартира. Ви, мамо, не здумайте її на свого хахаля переписати. Видно, що він чоловік хвацький, раз задурив вам голову. А у вас син є, єдиний, — вона виштовхнула чоловіка наперед. — Не забули? А як і забули, то ми нагадаємо вам і вашому альфонсу, чи донжуану, чи хто він там у вас.

— Не суди всіх по собі, стерво, — несподівано твердо відкарбувала Ніна. — То в тебе все лише за розрахунком, а у людей — по любові.

Син нервово реготнув і встряв:

— Мамо, не сміши людей! Ну яка любов на старості?! Ти вже своє віджила і відлюбила.

Раптом на Ніну накотилася хвиля втоми. Такої, від якої болить шкіра і дрібно тремтить тіло. Вона зрозуміла, що зробить усе, що завгодно, аби тільки ці двоє забралися звідси і більше ніколи її не мучили. Не ламали її вистраждане щастя, крихке, наче лід після осінніх заморозків. Ніна витерла рукою лоба, залишивши на ньому бурякову смугу.

— Давайте свої папери.

— А ви, Григорівно, розумна, просікли, що ми підготувались, — зраділа Ірена. — Тільки це все не так швидко робиться, загвоздка в нотаріусі. Збирайтеся, наводьте марафет, зараз же й поїдемо. Він чекає. І документи не забудьте! — прокричала услід свекрусі, коли за тією гримнули двері.

«Скоріше б усе це закінчилося», — свердлила Нінин мозок єдина думка, поки вона шукала паспорт. Зараз вона зробить те, що вони хочуть, і стане їм непотрібною. Хоча непотрібною вона стала вже давно. Відпрацьований матеріал, який тільки й годиться, щоб викинути на смітник. Квартировласниця — це єдина її іпостась, цінна для рідного сина. Нехай. Нехай усе забирають. Їй уже нічого не потрібно. Вона знайшла більше, ніж могла мріяти. Шукала смерті, а знайшла життя. Усе, що завгодно, лише хай дадуть їй ще трохи пожити по той бік щастя…

Під купою одягу нарешті побачила заховану синю обкладинку паспорта. Рвучко взяла його, перевдягнулась у нове і вийшла надвір.

На них уже чекала машина. Білий «ланос» зачаївся в кущах, як той рояль. Не привітавшись із водієм, сіла на заднє сидіння, байдуже втупилась у вікно. Ірена попереду весело щебетала із шофером, час від часу грайливо поправляючи волосся. Син сидів поряд, сопів і мовчав. Ніна гірко всміхнулась. Такі рідні по крові люди — і такі чужі.

За вікном знову пролітали знайомі пейзажі. В’їхали в Харків. Довго петляли дрібними вулицями і завулками, доки дісталися до нотаріуса.

Вусатий шафоподібний чорнявий чоловік за міц­ним столом вочевидь почувався некомфортно­ в но­вому, ще без жодної зморщечки-складочки, костюмі. Він мняв пальцями ґудзики на піджаку і намагався зробити вигляд, що уважно слухає Ірену, яка торохкотіла без упину. Формальності з документами тривали доволі довго. Ніна підписувала все, що їй підсовували, не читаючи. Нехай. Швидше б знову опинитися у своїй рідній гавані біля Степана.

Коли була поставлена остання печатка, на вулиці вже стемніло. Здійнявся вітер, хитався кований ліхтарик на ґанку в нотаріуса, і від того здавалося, що хитається сама земля, заходячись землетрусом. Ніна чомусь згадала, як мати розповідала їй, що в рівнинно-пласкому Харкові теж колись був землетрус, від якого хиталась люстра