Читати книгу - "Вибрані твори"

Це — її уста.

Це ціла вона. Українська жінка. Анти-Марія поета. Невже ж дійсно, лише в Скандинавії, в коханій під пристрастю ясно сяє сестра? А коли це дійсно так, як каже поет, то чи не тому в нас нема скандинавок, що нема і вікінґів? Бо бачимо ще в поета такі рядки:

Що це? Це ж запрошення чужинки на той трон, що належить лише українці? Може, українська жінка ще не зуміла зайняти належне їй місце, але панувати на своїй землі і в українській родині повинна лише вона.

Чи це шукання ідеалу жінки серед чужих не є цілковитою зневірою в українці? Чи не нагадує воно аналогічних шукань Турґєнєва, Ґончарова за активним мужчиною в чужинців (Інсаров, Штольц)? Чи не нагадує це захоплення російською жінкою в деяких західно-европейських авторів (Th. Mann, Claudet Anet).

Але коли мужчина зневірився в українській жінці за її вдачу «рабині», коли він з такою погордою, зрештою — заслуженою, ставиться до жінок, що дозволяють себе брати в ясир першому-ліпшому наїзникові, то яке ж оправдання має мужчина для себе, коли маніфестує своє бажання бути рабом чужинки («Осяй! Опануй!»)?

Чи не міститься в такім відношенні погорда до української жінки і чи не це відношення часом штовхає її шукати чогось більш вартіснішого в чужинця?

Та Маланюк, не давши позитивного образу української жінки, принаймні геніально відтворив всю огиду української жінки типу рабині, Анти-Марії і, зжахнув-шися сам, зумів викликати і в інших жах перед тим образом.

Те саме можна сказати і про Мосендза. Менш нагально, в більш стриманих і лицарських виразах, але так само переконуюче змальовує він усю зайвість і безпросвітну сірість такої жінки, що лише валиться тяжкою колодою на дорозі мужчини до його мети. Що вміє лише затримувати свого пана, переповідати йому свої «безбарвні, пласкі жалі» («Уста неціловані») або мріяти біля нього про такі ж «безбарвні, пласкі» радощі («Анти-Марія»).

І в Мосендза жінка є лише Анти-Марією, яка не вміє кинути всіх своїх поривів в один рвучкий потік з поривами вибраного мужчини і пливти біля нього, вперто й сміливо, не вішаючися тяжким каменем йому на шию в небезпечних місцях того потоку.

Отже, нема нічого дивного, що той мужчина воліє бути сам зі своєю тяжкою дорогою і прекрасною метою, без сонної рабині при своєму боці.

На жаль, в той час, коли Маланюк і Мосендз обурюються і борються з таким типом жінки, інші наші поети захоплюються власне ним.

Не сто літ тому, а в 1933 році видає В. Пачовський свої «Перли» (які, зазначено в передмові, мають «постійну вартість для національної культури»), де сам подивляє і хоче, щоб інші подивляли Галю

або Дзюню, що готова його надихнути на вбивство, бо...

Поза Галями і Дзюнями, що танцюють на балах, ходять в «неґліжку» і прагнуть «добре» вийти заміж (молодша генерація), є ще там і тип жінки-матері. Всі ці шляхетні «мамці» в перлах мріють лише про одне: видати «добре» заміж, але вже не себе, а своїх Галь і Дзюнь. І наші наймолодші, часом і талановиті поети, мабуть, не бачать інших жінок. Тому від їхньої еротики не віє глибокою, сильною пристрастю, лише салоновим фліртом або «хвилевим шалом» — здрібнілими почуваннями, вартими тих дрібних героїнь, до яких вони скеровуються (Дригинич, Чернява).

Та все ж в нашій поезії останній час лунають хоч окремі голоси, що відштовхують від себе бездушну жінку-рабиню. Натомість в прозі бачимо дійсну вакханалію з сабінками і вампами третьорядної якості (Винниченко, Крижанівський, Чернява). Рабиня є там модною, як ніколи.

Щось подібного бачимо ми і в нашій пресі. Загальна думка дуже часто плутає погляди фашистів на роль жінки зі старопруським поглядом славнозвісних 4 К: Kleider, Küche, Kinder, Kirche. I дійсно,