Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

Іду містом.

Думаю про дівчат. Гарні. Добрі. Треба допомогти. Пора вертатись, обід. Іра чекає.

Після обіду і до пізньої ночі займаємось прибиранням. Нема куди поспішати: по переду вічність.

Так старанно не прибирав ніколи.

Засинаючи, мимоволі порівнюю дівчат: з котрою краще? Так і не можу вирішити.

Пробую прокинутись, встаю — і падаю. Хрип. Туман — темрява. Десь далеко-далеко є світло. Навіть не проблиск, відчуття. Але туди так далеко! Тіла не відчуваю, дихати не можу. Тільки рідкі удари серця. Тук. Тук. Тук. Тиша. Тук. Здалеку долинає голос. Відчуття повертаються — немов виринаю із виру. Іра плаче, б'є по щоках. Трясе.

— Чекай, милий, чекай. Зараз «скора» приїде.

— Не треба, — ледь говорю. — То випадково.

— Нічого, зараз вони щось вколять тобі…

Мовчу. Нічого нового мені вони не скажуть. Адже вічність попереду.

І дійсно — не сказали.

Нічого нового.

Люблю дивитись на схід сонця. Особливо — отак. Стоячи на пагорбі, дивлячись в далечінь. Іра живе не просто на околиці — на самісінькому краю міста. А далі — поля та пагорби. І — цвинтар як наочна ілюстрація вічності.

— Яблука збиратимемо? Саме достигають, «Білий налив». Тут неподалік дослідна ділянка, якщо туди тихцем залізти, можна й мішок назбирати! Люди вже трохи пооббивали, але ти високий, досягнеш. А ще там алича є, зимою компоти питимемо… — вона замовкає, наче про щось здогадавшись.

Мовчу.

Сходить сонце.

— Не мовчи. — Я що, вже не можу їй відмовити? Не хочу. Що б сказати?

— Відпросись з роботи, підемо в ляльковий театр. — Полегшено зітхаю. Ні, не здогадалась, — Давно була там?

— Ні. Ніколи, мабуть. Хіба може в дитинстві… А що?

— Ну то будеш.

— Дивний ти. Я люблю тебе, — несподівано зазирає в очі. — А ти?

— Що я?

— А ти мене любиш?

Мовчу.

Театр Ірі сподобався, а мені ні. Лялькарів не видно.

«А ляльки — як люди», — каже вона мені при виході. Саме так, мила, саме так. Гуляємо. Обід.

Образилась. Але я пригадав справу, яку конче мушу доробити: листи. У мене їх багацько набралось — від друзів, від дівчат. Останніх мабуть більше, — помічаю я із здивуванням. Питання — як можна позбутись листів? Викинути — не годиться, спалити — ніде. Крематорій пошукати, чи що? — Усмішка. Ну, раз спалити не вийде… Йду у ванну, різко розкручую кран та довго вимочую їх у раковині, мну, знову вимочую. Кашу, що залишилась несу в сміття. Треба бути дуже параноїком, щоб думати, що хтось їх складатиме та відновлюватиме їх зміст. Я — не такий. Зі здивуванням помічаю, що ця недовга процедура зайняла решту дня. Чи ні? Чи я просто сидів і дивився у порожнечу? Не пам’ятаю. Пора знову прийняти ліки. Де ж вони? Підступає біль.

Де ліки?

Земля перевертається.

Знову я у темряві із мрією про світло. Відчуття міцнішають — я відчуваю тут тунель. Світло там, у його кінці, але він поки що закритий. Відчуваю — не на довго. Щось коливає мене: м'яко. Рук і ніг не відчуваю — чи їх і немає насправді. І тіні думок.

Тіло вигинається. Ще раз. Виринаю із небуття. Дихаю. Живу.

Голоси. Іра. Вона. Чоловічий. Лікар?

— Він помирає. Больовий шок. Те, що ми його відкачали його — уже диво. Він мусить приймати щораз сильніший наркотик і, схоже, дійшов до вершечку. Боюсь, він не переживе цього дня.

— Як так? Як…

— Так. Буває. Медицина тут безсила, мені дуже жаль.

Переді мною — заплакане лице. «Чому ти не сказав? Чому? Я ж кохаю тебе!». Усміхаюсь. «Я тебе теж. Не переживай. У нас попереду — вічність!». Усміхаюсь. Тепер — до церкви. Пробую встати. Не можу. «Іра, помолись».

Пітьма затягує мене — я там. Пам’яті нема. Відчуттів — мізер. Думок — нема. Простір стискається і викидає мене в тунель. У кінці його — світло. Воно ближчає, ближчає… І приходить біль…

Хтось кричить — але це теж не я. Я ще не вмію закричати. Але зараз зумію. Зараз… Ще мить! Дайте мені її…

— Мамо, у вас хлопчик, — лікар зняв маску та стомлено усміхнувся. — І, знаєте, він у вас у сорочці народився. І буквально, і фігурально. Дуже, мабуть, жити хотів. Ну — тепер козаком виросте!

м. Чернівці

…У мештах моїх, склеєних із обрізків замшу і синтетичної гуми, чвакає вода, коли наближаюся, все ще обережно перестрибуючи з одного більш-менш сухого острівця на наступний більш-менш сухий, до широкого річища, що струмує асфальтовою дорогою. Воно перетинає мені шлях. Я мнуся перед ним, оглядаючи неозорі його кінці вліво і вправо. Обхід неможливий. Треба йти вперед. Там, десь зовсім недалеко, у затишку, в теплі й сухості (як я сподіваюся) й уже давно чекає на мене моя любов. Чекає, хоч би скільки я не йшов і який би мокрий